Іван Андрусяк
в брутально-білий часопростір
весна пручається — і все
дорога сполучає кості
недоруйнованих осель
і стеляться пробиті гнізда
крикливими птахами крил
що дочекатися над містом
коли тобі стане аж занадто нудто
заведи собі янголятко і дідуся
грайся так
підстав дідусеві ногу
хай гримнеться мордою об асфальт
янголятко опусить голівку
не протерти потолами цю траву
не стелити попід ребра як верету
я нагадую зістарену сову
що впивається на покидьках бенкету
я занадто цим потворам потурав
трубадурив анемійне безголов’я
підмішаю у вино дванадцять страв
канцерогенний сад крізь мармур і нейлон
розстелює тобі циганські простирадла
і жовтопалий день як глина за селом
розчинений для нас меж простору і падла
ми жертвами були ми випали з зерна
розшитий мохом плащ і грива з реп’яхами
кульгавий термопіл старенька сарана
джузеппе казанова
якому так заздримо
не був ані надто багатим
ані надто сильним
а його епоха
знала мужчин так само красивих
а то й красивіших за нього
але був ґречний
ти деревам шептав
що вони не такі як вони
слово ганив за те
що життя суєтою ославило
на погнутому тлі
кучерявої гущавини
бачив знуджену тінь
недобитого каменем авеля
звитяжці станули живими
а сіль зійшла і все зійшло
і не вміщалося жало
щоб виправдовувати ними
оселя ближче до тепла
до грижі в мозку (до презумпції)
попід деревами просунутись
і обезводнена цим житієм
духом сахари
каліґрафічно плетеш битлиєм
на марґіналі
пахне відлучена до корінця
ніч норовиста
і до грудей тобі нитка лиця
1.
продихаєш від снігу
маленьке чорне око
уздриш
на солоному троні
сидить брова
а під оком
пройшов крізь блакитну залу де пили вино
і крізь смараґдову де грали в покер
пройшов через жовту залу де палили опіум
і крізь чайну кімнату де жували пейот
заходив також до пурпурної кабіни
темної як труна
дійство у ній бридке і розкішне
витинання на схилах гробів
все потроху — і місяць і віжки
птах на прив’язі до голубів
вибирає тварину пішки
неповторність потвори (не за гончарем) —
розгортання із білого в поле
я накрию тебе як сухий очерет
це небо ніби ґирґалиця з рук
розлазиться в потріскані судини
а ми його збирали і садили
на полі брані свій порожній звук
не молотом не ломом не кайлом
не помелом на коло вітрогону
ми просто утекли від забобону