Іван Андрусяк
тужить над долею світу
від 10 до 13.20
об 11.10
іде до кльозету
розстібає ширінку
застібає ширінку
вертається
і “апять”
це дуплаве свято генералів
нині тут забава навпаки
голови на плечах догорають
ніби розцяцьковані свічки
падають посоловілі звізди
в келихи з отруєним вином
господи тобі не все одно
Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень…
ПорозПисаний Камінь свавіллям імен,
за якими пітьма, за якими провалля.
і знову дощ і знову знову знову
ми мовчимо і знову мовчимо
і знову не наважимось немов
глумливий дощ підслухає розмову
і буде реготати цілу ніч
і нас не випускатиме з під’їзду
і довго-довго безборонне місто
по інерції крик по інерції постріл з лука
хутірне зазимів’я перетяте полудою ґанку
і розпука як гроно як грижа як гра розпука
перед ранком життя опустошена перед ранком
де сідати навхрест в позолочений млин вечері
в ретушований простір обвислої горлом їжі
розривати потвору ковтаючи кожен череп
