Іван Андрусяк
1.
продихаєш від снігу
маленьке чорне око
уздриш
на солоному троні
сидить брова
а під оком
пройшов крізь блакитну залу де пили вино
і крізь смараґдову де грали в покер
пройшов через жовту залу де палили опіум
і крізь чайну кімнату де жували пейот
заходив також до пурпурної кабіни
темної як труна
дійство у ній бридке і розкішне
витинання на схилах гробів
все потроху — і місяць і віжки
птах на прив’язі до голубів
вибирає тварину пішки
неповторність потвори (не за гончарем) —
розгортання із білого в поле
я накрию тебе як сухий очерет
це небо ніби ґирґалиця з рук
розлазиться в потріскані судини
а ми його збирали і садили
на полі брані свій порожній звук
не молотом не ломом не кайлом
не помелом на коло вітрогону
ми просто утекли від забобону
Толікові Дністровому
поети втікають від знуджених полчищ
їм втомлені кості ніхто не полоще
заладили знову останні чи перші
на голій долоні червоні черешні
губата подушка вкривається потом
блукає по світу глобальна скорбота
це спів розрізаної шиї
фістула тиха але щира
впились червоним розімліли
пухнасті чорні груди ночі
це спів розрізанорї шиї
попід огризками дзеркал
співає як хлюпоче з крана
*
і цей рубець
до серця мурахи
де крихітка теплого меду
в згустку смоли
так буває вічно і ніколи
сонний дим на землю опада
золотих хмарин ламкі околи
сонця кров солом’яно-руда
так перетинаються і терпнуть
ніби виливаються з юрби
голосів подаленілі верби
знайомий сержант мав рацію
4 вагони довгих ножів
завезено сьогодні на станцію
5 вантажівок усю ніч
з товарного двору возили їх в місто
білою крейдою хтось позначив
усі костьоли й каплиці
Гортанні крики божевільних.
Сухотні стіни. Сивий страх.
І гостра музика весільна.
І запах спирту на губах.
Між ними — це не ти! — у танці
втолочуєш у землю біль.
Вельон на золотистій таці
за димом за струпом невидимі інші стихії
хорує над хором розгорнута кара нудьги
учора сказали вертайте голоблі на київ
сьогодні мовчали у степ розгортайте сніги
і дні непокірні як прісні водойми довкола
понуро і довго блукають лякають бредуть
вдягати попруги заучено мимрити ролі
ошалілий комівояжер
на блідій долоні короваю
вибирає з двох великих жертв
ту котра пелюстки обриває
лементом зачаєним — ад’ю! —