Lida Skrypka
Із любові лишала рам’я,
Виривала її із серця.
Убивала ночами пам'ять,
Хоч упевнена – не зітреться.
Хоронила пісні і вірші,
Де мої олівці? Малюватиму ніжні світанки….
Кажуть, що незабаром в домівку загляне війна.
Кава випита. Осад залишив на дні філіжанки
Візерунки м'які, наче з дна визирає весна.
Теплий березень. На підвіконні очуняла муха,
Синіє небо. Схоже на гірські вершини,
Такі близькі і водночас такі далекі.
А поміж зір пливуть гаптовані стежини
Прозорі світло-кольорові й надто легкі.
Невидимо для ока, майже ілюзорно
Буде злива червнева і сонце крізь хмари,
Будуть стригти повітря проворні стрижі.
Будуть сни хвилювати, як дивні примари,
Буде все й заборона за межі межі’.
Буде пам’ять роїтися, схожа на бджілку,
Рядки одкровення так очі голублять,
Неначе прикраси святкових вітрин.
Скучати не будеш. Тебе не розлюблять
Цінителі слова, любителі рим.
На жаль заощадити зась на квиточку,
Душевні притупляються плачі,
Ще мозок мулять вірші непочаті.
У спалахах небесної парчі
Ледь прозирають ворожби печаті.
Де брав принади, чари, звідкіля?
