Lida Skrypka
Не пощастило…. Та не в тому річ,
Що думка, створена із протиріч
Безперестанно квапиться навстріч
новій невдачі.
Я зникла до осені. Зникла на трішки,
Туди де запалює листя іскра.
Притримати подумки місяць за ріжки,
Коли він зачерпує воду з Дніпра.
Забути до часу, геть хто я і звідки,
В руці парфум з дражливо-терпким запахом лаванди.
Ти б гідно оцінив. А чи ж… настане день наш? Поясни.
Я пам’ятаю, ти не любиш аромат троянди,
Ще... обіцяв прийти із оберемком квітів від весни.
Душевні притупляються плачі,
Ще мозок мулять вірші непочаті.
У спалахах небесної парчі
Ледь прозирають ворожби печаті.
Де брав принади, чари, звідкіля?
Прокинутись від ніжності твоєї…
Від поцілунку, дотику руки…
Зректись себе, точніше «нічиєї»
І прирости душею до щоки.
Дивитись в очі – два твоїх озерця,
Привітного раночку, любий.
Доброго ранку.
Поглянь за вікно,
там птахи вже розбурхують двір.
Срібляться у променях скупані трави в серпанку
Сонце!..
В кишені…
В розлуці…
В долоні…
В пронизливих порухах гроз, як приціл…
Стій!..
Буде злива червнева і сонце крізь хмари,
Будуть стригти повітря проворні стрижі.
Будуть сни хвилювати, як дивні примари,
Буде все й заборона за межі межі’.
Буде пам’ять роїтися, схожа на бджілку,
Рядки одкровення так очі голублять,
Неначе прикраси святкових вітрин.
Скучати не будеш. Тебе не розлюблять
Цінителі слова, любителі рим.
На жаль заощадити зась на квиточку,
Тримай його міцніш,
воно ж пульсує,
й на твої чари реагує без кінця.
Прикинь,
романтика не всім пасує,
лише закоханим кохання до лиця.
Синіє небо. Схоже на гірські вершини,
Такі близькі і водночас такі далекі.
А поміж зір пливуть гаптовані стежини
Прозорі світло-кольорові й надто легкі.
Невидимо для ока, майже ілюзорно
Сонну тишу пронизав – враз.
Що ти прагнеш осягти – в ній?
Не розтопить дивина – фраз,
Бо розлуки полотно – сніг.
Заспокоїв. Самота – з пліч,