Lida Skrypka
Привітного раночку, любий.
Доброго ранку.
Поглянь за вікно,
там птахи вже розбурхують двір.
Срібляться у променях скупані трави в серпанку
Я зникла до осені. Зникла на трішки,
Туди де запалює листя іскра.
Притримати подумки місяць за ріжки,
Коли він зачерпує воду з Дніпра.
Забути до часу, геть хто я і звідки,
Сонце!..
В кишені…
В розлуці…
В долоні…
В пронизливих порухах гроз, як приціл…
Стій!..
Тримай його міцніш,
воно ж пульсує,
й на твої чари реагує без кінця.
Прикинь,
романтика не всім пасує,
лише закоханим кохання до лиця.
Сонну тишу пронизав – враз.
Що ти прагнеш осягти – в ній?
Не розтопить дивина – фраз,
Бо розлуки полотно – сніг.
Заспокоїв. Самота – з пліч,
Відчути дотик рук і… досить!..
Так мало. Всупереч уму
Розмалювати влітку осінь,
Вдягти на очі бахрому.
Блукати в мороці туманів
Прокинутись від ніжності твоєї…
Від поцілунку, дотику руки…
Зректись себе, точніше «нічиєї»
І прирости душею до щоки.
Дивитись в очі – два твоїх озерця,
Не пощастило…. Та не в тому річ,
Що думка, створена із протиріч
Безперестанно квапиться навстріч
новій невдачі.
Сніг з гори летить лапатий
На городи, на сади,
Кучугури волохаті
Котять пух – туди, сюди.
Він не падає із неба
Зима пішла й тебе забрала,
Немов із казки, в Герди Кая.
Злий жарт єхидно розіграла.
Як далі жити… я не знаю.
Весна купається в блакиті,
В руці парфум з дражливо-терпким запахом лаванди.
Ти б гідно оцінив. А чи ж… настане день наш? Поясни.
Я пам’ятаю, ти не любиш аромат троянди,
Ще... обіцяв прийти із оберемком квітів від весни.
Із любові лишала рам’я,
Виривала її із серця.
Убивала ночами пам'ять,
Хоч упевнена – не зітреться.
Хоронила пісні і вірші,
