Максим Холявін
Опадають міфи,
маски осідають,
останнє слово
кружляє додолу,
моє гілля лишилось голе,
душа небу холодному
Війна
іржавим цвяхом
в грудях провертається,
віпасана –
це як
ріка,
Ти вся в білому
біля поля,
хмари біжать небесами,
там, на пагорбі,
фігури в чорному –
обриси тривоги,
В моєму храмі
підземні кімнати,
ще глибші,
ніж я вважав,
як далеко спускається вежа? –
поділ відбиває в собі небеса,
Дорога вгору
вимащена кров’ю,
в тому числі – твоєю,
герої покладають черепи
свої на схил –
достойникам і недостойним –
Не знаю нічого,
нікого не знаю –
торкаюсь поверхні холодного дзеркала
тільки: там листя кружляє,
вкладаючись тихо
під ноги гігантів зелених,
Ввечері чутно,
як тихо співає
genius loci,
предмети в тумані
сплітає в орнаменти значень,
і тіні до тебе звертаються,
І.
Подивись на цю розкішну чорну жінку –
її губи уражені виразками голоду,
її очі уражені вірусом безпросвітності,
бо ніхто її не любитиме замість тебе,
бо ніхто її не любитиме так, як ти.
Вчорашнє щастя
зводить лабіринт
панельного едему,
тіснить ряди
у відчайдушній спробі
дати – закуток –
Сталося так,
що одна з найважчих речей –
розгладити зморшки на своєму чолі,
розтиснути кулаки –
забирає чи не більше волі,
аніж протилежне…
Саван осанною осідає
на щоки мереживом –
в найчорнішу годину
умащує білим,
і час завмирає
на вдиху –
Звук
занурює мені руку в живіт
крізь сонячне сплетіння,
огортає долонею серце
і змушує його тремтіти
здіймаючи з дна його