N. Sh.
Не можна парком брести восени,
коли вітром зривається листя
і, покрутившись, лягає на чистий
тротуар поміж лавок сумних.
Не варто проходити повз виноград,
Розвалився мертвою плямою
на острові ліжка нашого
і вухом лівим, і долонею правою
слухаю, як висихає наш сік.
Я б так лежав до нього припаяний
Туманом починався ранок.
Густим. Він крався між дахів,
ховав у собі з мітлами панянок
і тихо кутав сонний двір.
Тоді я бачив тільки вежі,
Комплементарність наших губ
я не збагнув чомусь одразу.
Та й ізотерми вільних тіл
ще тонко так не відчував.
Ще не почав топити рук
в джерелах твого тазу,
Нехай він тепер ловить тебе алкогольну,
що падаєш з вулиці в руки.
Хай ніжно цілує, наче дівчинку в школі,
щоб так, як ти любиш, без язика.
Нехай він тепер пестить розкішницю твою,
Скільки я тебе цілував!
Мабуть, зірок буде мало.
Щоб злічити, не вистачить трав,
ні краплин дощових, ні шпаргалок.
Скільки мені ти давала тепла!
Я впав би в море квітів польових.
Улітку. Десь о другій ночі.
І задихався б ароматом тим,
що так мені нагадує дівочий,
що манить ласкою мене,
І так ліниво, наче краплі теплої води
спадають на холодні руки вранці,
як перший вихід Цезаря до Клеопатри,
так відкриваю очі я.
Сухий і ще холодний вітер приклеює старі листки
до вікон кухні. Цейлонський чай у шклянці
[читати голосно і стоячи на кріселку]
Мій прутень лежить переможений
і соромно: не у статевім бою.
Печеристе тіло кров'ю не повниться,
обпікає лиш мертво руку твою.
Твоє пальто промокне від дощу,
взуття твоє пливтиме по калюжах
і ти у відчаї кидатимеш салют
старому ліхтарю, що перед клубом.
Стрибатимеш між острівців землі,
Закриєш очі ти і м'яко посміхнешся
в пусте вікно. Крізь нього світять зорі.
Чекатимеш мене. Вслухатимешся в шум гілок,
у гул дротів, у місяць. Були б штори -
закрилася б від ночі. Але ні.
Немає їх, і ти, урешті-решт не зможеш
У листопаді виноград
смакує, наче після смерті подих,
як кожен доторк й кожен дотик
до одягу твого поверх принад.
Терпкий та повний стелить аромат
