Ольга Анцибор
Хіба це гріх, що хочу я кохання?
Хіба це гріх, що серденько тріпоче?
Воно в житті зазнало лиш страждання,
Тепер тепла і ніжності так хоче.
Так хоче рук, що захистять від світу,
Міцних обіймів хоче, чоловічих,
Та відцвіло вже літо буйним цвітом,
Хлопчик мій горобчик,
Пташенятко миле,
Якби ти дозволив –
я б тебе любила.
Стежечка-стежинка
Лісом пробігала.
(новела)
Привіт сонечко моє, щастя моє!
Наша розлука така довга і болісна, так хочеться її скоротити і я вірю,що мій лист зробить розлуку коротшою.
Вже давно сиджу я над відкритим зошитом і не можу зібрати думки докупи. Вони рояться в голові, наскакують одна на одну, а мені необхідно припинити їх хаотичний танок, щоб так багато розповісти тобі про все. Ну, наприклад, про те, що я відчуваю до тебе, як змінилося моє життя з того часу, коли в ньому з’явився ти. Як воно заграло барвами,як наповнилось теплом, радістю і коханням.
Кохання моє таємниче,
Любове моя неземна,
Лиш гляну тобі я у вічі –
І враз розквітає весна.
Не думала я, що так пізно,
Ще буду кохати я знов,
Що в серці народиться пісня,
Я заблукала у часі і в просторі,
Йду я по місту, по вулиці йду,
Десь тут мій дім, і знайти його просто так,
Я пошукаю і може знайду.
Місто моє, таке рідне і затишне,
Сквери і вулиці, річка й мости,
Я заглядаю у день його завтрашній,
Стою з тобою в соняшниках пишних,
До тебе пригортаюсь жартома,
Пробач, коханий, що усе так вийшло,
Помилки припустилась я сама.
Помилка, що тебе я покохала,
Помилка, що про це тобі кажу,
Не жартома тебе я обіймала,
Радість моя єдина,
Сонце моє ясне,
Ти — моя гожа дитина,
Щастя моє земне.
Зірка на небосхилі,
На пелюстках роса,
Очі кохані, милі,
Іду по Києву, іду я по столиці
Широка вулиця, машини, люди, гам.
Ти тут жила, красуне-чарівнице,
І вулиця тепер з твоїм ім’ям.
А ось і Бабин Яр. Полита кров’ю,
Здається, й досі стогне тут земля.
Ти тут загинула і ми з любов’ю
Кілометрів багато між нами лягає,
А між душами нашими злива рясна.
Серце плаче в розлуці, а біль не стихає,
Бо не прийде кохання квітуча весна.
Ні, не прийде весна, бо попереду осінь,
Чорнобривцями й листям багряним п’янить.
Але небо дарує нам сонячну просинь
Виллю в віршах своїх біль і тугу,
Невеселі це будуть вірші.
Я відкрию тобі, як найкращому другу,
Таємницю своєї душі.
Я кохала так палко і ніжно
І безмежно щаслива була,
Розцвітало кохання трояндою пишно,
З неба темного зірка падає,
Перерізала неба гладь,
Листопадами, зорепадами,
Ген за обрій літа летять.
Я ту зіроньку, я ту іскорку
В пожовтілій траві знайду.
До берізки золотолистої
Знов лягає дорога
Від воріт, від порога,
Чи здолаю її, чи пройду?
Я піду, я поїду,
Відведу лиху біду,
Може щастя синочку знайду.
Вийду я в чисте поле,
