Олександр Жиго
Квадратик почорнілого вікна,
Мандрує Марса вишенька червона.
У мене є горішки і луна,
Порожній двір і кіт на підвіконні.
Виблискують срібляники роси,
На дереві сидять ворони сонні.
Долю читаю,
Гортаю листки,
Вірую в небо
І вірю в думки,
В сонце і місяць,
У зливи, сніги,
Дивилось сонце у калюжу,
Ішли мовчазні покупці,
Я віддавав сьогодні… душу,
Торбинку стиснувши в руці.
Сусіди торгували крамом,
Якесь ганяло циганча,
Життя мов копійка котиться,
Дзеленьк – і уже нема,
Прости мені, Богородице,
Що я його не трима.
Його запахи полинові
Тривожать буття моє…
Я тобі напишу
Лист,
Я зі слів перекину
Кладку,
Там знайомий буде
Зміст
Не знаю, може Ви й щасливі
В своїй буденності, проте
Із Вами сняться сни цнотливі,
В яких мій сніг – і той цвіте.
І небо там таке глибоке,
Що будьте певні повсякчас:
Весняний день кудись відплив,
Немає місяця (ще рано),
І силуети старих снів
Малюють в темряві каштани.
Тумани курять димарі,
Іде луна поснулим містом,
Живу як всі. Чекаю дива.
Гадаю, сьорбаючи чай,
Чи прийде диво чорнобриве,
Чи скаже тихо: Зачекай,
Я поки що іще на небі,
Розмову з янголом веду,
Я ніч розрізав лезом ліхтаря
(простий ліхтар, недорога робота),
Ховались в хмарах зоряні моря
І тінь кота тулилася до плота.
Поснулий дім терпець великий мав –
В під’їзді вили про печаль гуляки,
Там, де реальність загубила суть,
Там, де думки й хвилини первозданні,
На спинах диск земний кити несуть
У нескінченнім, вічнім океані,
Де для тривоги завжди не сезон,
Не проявляє розпач втіхи гучно,
Гукає літо скрізь хмарини,
Кав’ярні пропонують рай,
Блищать засліплені вітрини
І сонце просить: «Не тікай».
Тримають небо огорожі,
Дахи, дерева, ліхтарі,
Із дерева злітав пожовклий лист
Маленьким літачком (модель кленова),
На вулиці гудів саксофоніст,
В моєму горлі застрягала мова.
Кахикав десь невидимий мотор,
Дзвенів велосипед – собача втіха,