Тарас Іщик
Пливе мій пліт самотній океаном,
вже марево з'їда здорове розуміння
і сонце смалить тіло мов ватраном
просохлі губи стали мов каміння.
Ніхто не поцілує їх, довкола лиш вода солена,
У пелюстках своєї ницості,
твій погляд - це квітка розпущена пристрасті,
де в прикритих жіджабом зворушностей,
тільки твоє обличчя повне непорушностей.
Фіміам твоєї особливості
Коли ти входиш у пінисту хвилю
і розрізаєш піну своїм тілом,
ти пропливаєш неосяжну милю,
немов в підводних і холодних крилах.
Морська вода приймає це за честь
Бездонні очі твої, Україно,
немовби сам Господь в них заглядає,
в ріках швидких, лісах і нивах
у Божий день там спочиває.
Вся благодать в твоїх хатинах,
Чекати щось, чогось, від когось -
Смертельний тиск кровоносних судин
Тікаючи від себе, шукаючи совість
Все одно залишиться у виграші один.
Немає відповіді на пусті питання,
Чому ти так притягуєш до себе?
Чому так ясно сяєш дальнею зорею?
Де в тебе той вогонь, що в серці аж до неба?
Де то тепло, що лиш обпалює душею?
Як тяжко бути зовсім недалеко,
Скотилася сніжинка з неба
і впала на повіку вмить
та окові не є потреба
знати, чи це сльоза лежить.
Під теплотою щік розтала
Життєві зміни ламають із хрустом хребти
і душі ламають через праве коліно,
так повільно, нікуди не спішучи,
із муками, криками, попиваючи Фраголіно.
А ми гнемось під них, бажаючи жити
Я не складав тобі віршів
і не писав тобі пісень,
ти десь далеко спиш,
вбігаючи в щодень.
Що відчуваєш ти в мені?
Неможливо чогось бажати жінці,
що світ обійняла руками,
якій захотілось на мить покарати
тих, хто постанув між нами.
Чому саме настрій керує нами
Уздовж ріки і по бетонному мості
блукають очі безневинні,
він вище хоче погляд той знайти,
щоб в нього вірив...ех ви ж, свині...
Ніхто на мене не зважає,
Не виходить ще місяць з-за лісу,
не сідає і сонце за гІлля
на землі, де дітей вже, як рису,
не знітить, що сьогодні неділя.
Їх нічого уже не цікавить: