Тарас Іщик
В старому зсушеному серці,
дірявому, потертому від зрад,
звучать солодкі звуки терцій,
що загулшають стукіт ихих вад.
І кожен вечір ллються сльози
Нам не бути вже разом ніколи,
бо така нам з тобою судьба.
Поведеш ти дитя вже до школи,
а дитя не моє, бо нема.
І піде вона впертими кроками
Небесного тіла чудова краса
пітніє і краплі по ньому стікають,
в холодній кімнаті, неначе роса
губами з грудей я ці краплі збираю.
В цю мить поєдналось фізичне й моральне
Чорти б забрали її всю
і нутрощі її із печінками,
не ту я пам'ятав, не ту,
і тої вже нема із нами.
Бунтує все в мені нутро
Небесна текла черепиця,
пролилися сльози з небес аж до дна,
маленька сільська пересохла криниця
зловила краплину - гігантська сльоза.
І пили селяни із неї цю воду,
Сто тридцять сім нещасних кілометрів
нас розділяють у присутності фізичній
та множина кохання круговертей
нас поєднає в поцілунку поглядом незвичним.
В твоїх очах вся глибина всесвітня,
Метелик вперто на сонце летить,
бо суті життя він не знає,
та ліве вже крильце у нього горить,
та ж просто тепла він прохає.
Для нього тепло - це турбота,
Заходить сонце за шипучу хвилю,
і зорі віддзеркалює у морі,
ти загадай собі на завтра мрію,
щоб замістила вона небо й зорі.
Нехай для тебе стане час на місці
Знаєш, я не вмію збирати зірок,
я не вмію писати з натури картини,
я не можу латати у серці дірок
і не зроблю із тебе скульпури ліпнини.
Я не дарую квітів, обручок й кілець,
Довкола сніг лежить, не видно сонця,
а небо плаче й моросить,
ми двоє сидимо біля віконця,
ми двоє хочемо любить...
Ми дивимось у свої гаманці
Спустошена душа від дружніх втрат,
Стискає у грудях все, що було
Я живу тут, бо згинули там
Визволяючи наступне село.
На цвинтарях хрести полеглих їх
Дозволь мені тебе кохати здалека,
одним оком, чи одним доторком,
дай торкнутись тебе, як злітає лелека,
затягнувши небо солодким вранішнім мороком.
Дозволь солодити тобою мій чай -