Виктор Харламов
Лише очима світу бачу я,
В тобі... жахливе, і прекрасне бачу.
Все ж села та міста, любов твоя...
Всю душу віршам віддадуть гарячу.
Поривом емоційним.., від похвал
/з Є. Євтушенка/
Є порожнеча смерті відчуттів
від втрати горизонту мрій,
ти, дивишся на горе сонно
і бачиш - радощам чужий.
Я, як метелик, до вогню
Летіла необачно рано,
В любов - країну чар та сну,
Де жінку ніжно звуть кохана!
Де кожен день - життя немов,
Входит в сердце природы зима,
Разменяв день ноябрьский последний;
Может это мороза лжи бредни,
Гнев метели, что любит дома...
Разберись в этом Муза сама.
Старіючи, душею квітнеш ти,
Кров освіжаючи у дітях знову...
Дні молодії, хист, шлях до мети,
Дають нам схожість, часом, гонорову.
Даремно молодість не гай, хутчіш,
Течёт вода, быстро, чисто,
А куда не знает...
Между гор воды монисто
Кружит в сердца крае.
Мы, зайдём в хрустально тонкий
В двухтысячном.., в наборе есть ещё
Год девятнадцатый, его мы встретим;
Конечно, мы давно уже не дети,
Хоть Дед Мороз к нам ходит под плащом.
Всё, как и прежде, семь десятков лет
Ніч, зіркова, вдалину пливе роками;
Вранці., гаснуть, в сонці., лагідні зірки;
Пісня., краща, знана Богом, в серці з нами;
Пісня - вірний друг, твій, щастя - навіки.
Крізь роки, та відстані незнані.,
Подобаеться - Ви, не хворі мною,
Подобається - я не хвора вами;
Ніколи доля кулею земною
Незнав і Бог: що він творець світанку,
Зірки намалював як тільки зміг...
Забув до ранку де і чий поріг
Де війни притулилися до ганку.
Приспів:
Вершинам горным утро первым льстит,
Луга сиянием своим целует;
Днём, неба свод, мглой, солнечных ланит
Улыбку солнечную спрячет всуе.
Блуждают тучи, чаще без забот
И в Киеве, и знойном Сингапуре,
В Европе, США, в Китае, и в Москве,
Его, одесский говорок в натуре,
Искал признания при солнце и луне.
У Блока, Северянина для Веры
