Виктор Харламов
Повторю, ще до розлуки,
Під любові щем,
Що любила я ці руки — владні… з сліз дощем.
Очі, за несамовиту
Вдачу всіх наяд.
Ти чув, Ви, чули чудасії море,
Намети з Офісу бажають неба хист:
Ім'я ім дав поет? - посади горе!
ТВ та радіо антен зловив артист.
У Києві, все перерили чисто,
Есть женщины небесные, да очень,
Как звёзды, что сгорают и мечты...
Их льстивые улыбки знал, а впрочем,
- На сердце оставалась только ты.
Есть женщины весенние, как будто
Плохой актёр, на сцене роль забыв,
От страха злится непременно очень.
Свирепым существом владеет пыл
Избытка мощи сердца, почерк точен.
Чим сонце нижче, краще бачу я.
Все вдень прекрасно виглядає з сонцем,
Та й уві сні, любов, твоє ім"я
Миліше і ніжніше... Охоронцем,
З пітьми вихоплювати образ твій ,
Ви, у шинелях посивіли,
Окрилені, мов паруси;
Вік шпори весело дзвеніли І голоси.
Очей сміливих діаманти
На серці карбували слід,
Чарівники мої і франти
Не огорчайся тем, что сделал, ты;
У роз шипы есть, у ручья - песчинки;
Луна и солнце в облаках мечты,
Зло - червь в бутоне, всё же... не поминки.
Все люди ошибаются, живут.
"Утёнком гадким" начинал я, в детстве,
Свой путь к вершинам жизни и судьбы...
В 12-ь "Библию" читал в соседстве
С любви проростками... "Где., не рабы..."
- Ещё не знали поголовной веры,
О, Муза, ліньки не скорись гріхам.
Чи здатні ми, на лобному ще місці,
Від розбратів страждати... Божий храм
Не зможе нас навчити й у колисці.
Прикраси вічні щиро не купить:
С рождения до самых - самых лет..,
Бог правит безраздельно всеми нами;
Его, порой, жестокими устами,
Кохання вчення Бога знає,
На кожнім кроці все святе...
Любов радіє диво раєм,
Вином п'янким "Аліготе"...
Сніги мело, земля в імлі, віхоли крила,
Свіча горіла на столі свіча горіла,
Як літо вабить полум"ям мошку до виру,
Пороша грілась забуттям у вікон щиро.
Малює заметіль на склі сріблясті стріли:
