Софія Афанасьєва
Я немов лишилася шкіри
І в мені не лишилось людини
Ти поринув в кишеню за крейдой,
А знайшов врешті решт револьвер
Намалюй ним на стінах узори
Внтурнечерепные баталии
Догоняют меня по спирали и
Вместо желанного выхода
Нахожу только скомканный вход
Ты рисуешь мне пеплом по талии
Складний незрозумілий експонат
Стоїть, блищить та манить своїм світлом
Всередині - діра, а в ній - капкан
Цвяхи літають кулями в повітрі.
Складне рівняння, перемінних - шість,
Мені мариться ім'я твоє
У іржавих тріщинах на магнітолі.
Дуже дивно, що в зорепаді
Відображається море.
Исчезнуть и не быть.
Не чувствовать.
Забыться.
Лежать и не вставать.
Остановиться.
Вонзиться в штукатурку скальпелем.
Не інтегрована.
Не зацікавлена.
Втратила зір.
Річ табуйована.
Швидкість згальмована.
Я осторожное и тихое «остаться».
Поправить одеяло, спрятать нож.
Я - вновь попытка в чем-то постараться.
Я стойкость в миг, когда по телу дрожь.
Я нежность и агония причала,
