Неоніла Гуменюк
Споглядає збоку,
Як яскраві сестри-зірки
Водять хороводи.
Таємниче підморгують,
Кличуть за собою.
Серце ж моє жіночеє
Молодість літом відбуяла.
Життєва осінь вже прийшла
І на порозі тихо стала.
Та серця ніжний-ніжний спів
Зринає лебедем під хмари.
Радості й щастя не затьмарить
Лише зозулине ку-ку ще чути.
І то недовго залишилось їй
Літа так рахувати в свято й будень.
Бо до зеніту літо наближа
Свій хід, Петрові батоги розквітли
І достигають пшениці й жита
"Вдавилась зозуленька колосом стиглим" -
Так мовлять, коли перестане кувать.
А на поля хлібороби вже вийшли,
Щоби урожай такий щедрий збирать.
Підрізані падають маки червоні,
Немов би сердечка лежать на землі.
Хтось стрічає справжнєє кохання,
Інший все життя його шукає,
Віднайти чомусь так і не вдасться.
А як доля золотом сипнула,
Коли стало сонце у зеніті,
Я себе щасливою відчула,
Весело весняно так лунала,
Квітонька-медунка розцвіла,
Пелюстки до сонця простягала.
І вона запахла на весь ліс,Аромат цей до вподоби й бджілкам.
Зовсім поруч ряст рожевий ріс
І до неї нахиляв голівку.
Святковії шати.
Новий рік вже поспіша,
Будем зустрічати.
І дорослі й дітвора
Ждуть із нетерпінням -
Наша рідна сторона
Метелик літав,Жовті свої крильця
Сонцю підставляв.
Він ніби промінчик
Крихітний його
І яскраво світить
Міні-літачок.
Сизо-голубою
Вечір поспіша.
Виглянув з-за хмари
Місяць, сипле чари
З срібного ковша.
Хлюпаються зорі
Хоч вітерець холодний повіва.
Як же навколо нас чудово й гарно,Що й важко підібрать такі слова,
Якими можна було б передати
Оту красу осінньої пори.
Романси хочеться душі моїй співати
Про падолист, в багрянці явори,
Грудню руку подавав
І вітався з ним привітно,
Треба ж було розповісти -
Натомився він добряче:
Зривав листя, сіяв мряку,
Гнав по небу сірі хмари,
Їм спека не страшна ні грози,
А сонце додає снаги.
Блакитні пелюсточки їхні
Липневий вітерець гойда,
А гордо підняті голівки
Вдивляються в небесну даль.
