Неоніла Гуменюк
Немов дзвіночки срібні
І літечко виграє нині
Так віртуозно ними
Тоді, коли зоря ранкова
Поволі в небі гасне
Й промінчик сонця золотого
Сонечком ясним цілує
Ще й освячує дощем,
До весни уже ідем.
А та веснонька красуня
Незабаром уже буде
Квіти сіяти барвисті
І за вікном встелили грядку всю.
Я буду, як вони життю радіти,
Вбирати в себе завжди цю красу.
І насолоджуватись нею до останку,
Писати вірші та добро творить.
Душі пореба, а не забаганка -
Вдарив бубон, цимбал віражі,
Все лилося струмочком так дзвінко,
Аж співати хотілось душі.
Ці троїстих музик передзвони
Змусили завмирати серця.
Від народу жива й неповторна
Решту зірвали чи від вітру впали.
Радіють сонечку ці яблучка малі.
Щоб довго холоди ще не настали -
Так прагне кожне-кожне з них,
Теплом їм хочеться зігрітися останнім,Бо як впаде на землю перший сніг,
То "вижити" їм шансів не зоставить.
Ступає тихо жовтень
Й багрянець розсипа.
Це осені синочок,
Вона ж не має дочок,
Лише синів Бог дав.
Та кожного з них любить
Чайкою кигиче
І дзвінким струмочком ллється,
За собою кличе.
І бринить на серця струнах
Та змушує плакать,Ще - веселощі дарує
Й світлу-світлу радість.
Сніг розтопив, підсніжник розбудив
І Сонце по весняному вже світить,
На світі й не таких буває див.
Ще Зимонька повернеться з Морозом
Та Вітром сильним, снігу вкине рясно.
Але серед зими - весняне диво -
Увесь день дощило надворі,
На вечір морозець притис
І гілки дерев усі мокрі
Узялися краплями сліз.
Прозорі оті намистинки
Від подиху вітру дзвенять,
Душу мою і досі полонить,
Куточок райський милого Поділля
До себе кличе кожен день та мить.
Не завжди побувати тут вдається,
Все справи, справи, їм кінця нема.
По річці пливе, ніби човник маленький,
Осінь холодна, тремтить він, промок,
А хвиля відносить його так далеко.
Тримається ж стійко.На нього іще
Сіла пташина мала відпочити,
Крихітні крильця стомилися вже,
Сонцем вранішнім пестила ніжно,
Колисала нас вечором пізнім
Добра й радісна усмішка мамина.
Веселковою падала зливою,
Гріла ласкою всіх променистою.
Залишилася світлою й чистою.
