Неоніла Гуменюк
Щоби хлопець чорнобривий
Кликав у вишневий сад,
Бачити її він рад.
Колиха дитятко влітку
Молода вродлива жінка
І тихесенько співає,
Бентежить душу, кличе за собою.
Краси цієї зупинися, мить!
Ти ж неповторна, більш нема такої.
Так хочу я тебе запам"ятать,
У моїм серці ніжністю озвешся.
Хоча сюди не раз іще вернешся
Водоспадом додолу стікала,
Іскриста вона і така золотиста
Красою усіх чарувала.
Купалися в ній дві берізки-подружки,
Немов жовтокосі русалки,
Скидали із себе листочки, мов стружку
Немов би густий чагарник,
Долини, безмежнеє поле,
Якими ідеш увесь вік.
А ще - болота та озера,
З яких вибираєшся знов,
Бо там на галяві зеленій
Цілувались в зеленій траві.
Вони були безмежно щасливими,
Про кохання співали пісні.
От би людям усім в них навчитися
Трепетних почуттів без журби,
Увесь вік вірно й ніжно любитися,
Торкнувся деревам до скронь,
Отави давно вже покошені,
Горить горобини вогонь.
Кружляє, кружляє і падає
Жовтогарячим дощем
Листя.Про літо ж нагадує
Її стежками ми йдемо удвох.
То ж щиросердно ми одного просим.
Щоб трохи ще здоров"я дав нам Бог.
Щоби могли ми вранці прокидатись
І бачити осінніх днів красу
Та насолоджуватись нею до останку.
Та барвисті рушники
І серветки й сорочки,
В подушках квітують маки.
Наче писаночка хата,
Милуються люди всі.
Диво це творила мама,
Кружляє листя в танці,
Душа ж моя співа.
На музику цю вічну
Для радісної пісні
Я підберу слова.
В похмурі дні осінні
По таких пухнастих. як у неї хвіст,
Бо горішків й шишок маленька надбала,
Весь запас сховала тут же у дуплі.
Не страшні морози, а ні хуртовини,
А ні сніговії білочці рудій.
То ж перечекає вона люту зиму,
Яскраво так горіла.
Торкнутися плеча
Твого я так хотіла.
У вальсі закружлять,
Поринути у казку,Кохать, кохать, кохать
І дарувати ласку.
Чи на білому
Доведеться приїздить
Михаїлові.
Буде в нас Архистратиг
На запрошення.
Хай несе добро та мир
