vasylenko .ko
О, Господи, яка вона бридка
Спітніла туша в сяєві неону!
Така ж тобі здаюся зараз я?
Лиш не кажи "Точнісінько такою".
Ніколи, прошу, більше не малюй
"Ми пишемо в стіл, панство.
Верлібри- не вірші"- сказала вчорашня я.
"Не бійся, їх все одно не читають" -
Відповім собі завтра і так щодня.
Ті люди, що палять з кухонних вікон,
Про що вони думають?
Я прекращаю для тебя писать,
Моя ты равнодушная богиня,
Любви неблагодарной берегиня,
Избитых слов напыщенный алтарь..
Ты не ценила никогда и слога,
Изрезаны пальцы бумажной листвою,
В тяжелом дыхании плавает пыль.
Немые надгробия книжных могил
Пестрят именами все новых героев .
Курился табак кучерявым дымком,
Ноги в тугому обхваті
Шову бічного ліній,
Груди пливуть в ароматі
Груші, жасмину й лілій.
П'ясток - кругленька кістка,
Пальці, їх три фаланги.
Я б тебе изменила, мой милый.
Изменила б тебе за "спасибо"
При наилучшей случайной удачности
За минуту простой благодарности.
За глоток ароматного чая,
За стихи, что ты мне не читаешь,
Я люблю винятково червоний,
Криваво-багровий глінтвейн
Із зірковим вінком кардамону,
Під цедринами свіжих ідей.
Я ловлю, мов лосося-шаланду,
Чужі вірші не читаєш?
А навіщо ж? Не читай!
Ми їх так з нудьгою, знаєш,
Просто пришемо. Нехай...
Одну крихту свого серця
І хвилинку часу,
18+
( Ця історія в жодному разі не була написана з метою образити почуття віруючої людини )
Скрип петель немой и сносный.
Сейчас ведь довольно поздно,
Чего ты пристал, приятель?
Оставь его. Позже. Хватит.
Голову схилити, мов на материнські,
Що на них дитиною плачучи б лягти,
На мої коліна, з чесним, особистим,
Скорені й нездолані йдуть чоловіки.
Слухай, та не слухайся, чуєш, та мовчи,
Мої ліки- димний нікотин,
Ноотропні, седативні чари,
Вин і пив густий грайливий хміль,
Клавіш тихі клацання-удари.
Мої ліки- люди і їх біль,
Щастя їх і все, що десь ховали.