Екатерина Евстратова
Роби що хочеш.
Твоє життя - іди.
Твої ноги.
Керуєш ними ти.
Які дороги?
Цілий світ - шукай.
На околицях твоїх думок давно вже не ростуть квіти.
Дилеми старих сторінок шукають будь-який вихід.
За спину усі тікають слова та й немає з ким говорити.
І зустрітися з кимось вже не шукаєш ти привід.
Я міксую натхнення з мріями,
з філософством літнього дню.
Мені диво хотілось створити би,
та чарів (мов в книжках) не знайду.
Я звичайна людина і в цьому
Мені хотілося б знищити зорі,
щоб світлом не різали очі.
Закрити навічно всі штори,
щоб сонце лихий хтось зурочив.
Щоб спів такий мирний пташиний,
гнав вітер подалі від мене.
Ми втрачаємо мрію свою на шляху
зрозумівши її недосяжність.
Зрозумівши стежку доволі важку
та обставин життя невблаганність.
Ми втрачаємо мрію, назавжди бува
Знову осінь, привіт. Може чаю?
Зазвичай так стрічають гостей.
Хоча дуже давно тебе знаю..
Та що разу - щось дійсно нове.
Наче листя, як завжди, до долу.
С тобою - хоть на край света.
За тобою идти буду следом.
Ведь ты мой мир. Моё небо.
Ведь ты мои звезды. Планета
неизучена, но прикипела.
Не дает опять уснуть
моих мыслей долгий путь..
Без опаски вновь бреду
Я у них на поводу..
Напеваю колыбель,
вдруг нагреется постель
Світи сонце, світи мені на шлях,
проміннями малюй мої маршрути.
Світи на близькі лиця, рідний дах.
Вкажи мені де правильно звернути.
Світи на заздрощі, осліплюючи погляд,
А почему же мне нельзя просто запеть?
Взлететь на миг к белым облакам?
Чему б не довелось меня задеть -
я с сдачей всё судьбе своей отдам!
За слезы я ей отнесу улыбку,
за боль свою - лик счастья подарю!
Запоздалая весна.
Ночь и город.
Синтез ароматов от цветенья.
Свет тусклый от окна.
Ты жив, ты молод.
Ты бурная волна в тихом теченьи.
Я не відкрию тобі Америку,
як скажу, що жити не просто.
Але досить впадати в істерику
нарешті застели постіль.