Юлія Оліяр
лик твій давно забутий
вибитий з поверхні землі підковами коней
знищений
відчутно як вітер дихає захований
випущений
морози тепер розгулюють
люблю тебе й затишшя перед бурею
коли відчутно як весь світ живе і дихає
бо і в тобі і в ньому щось похмуре є
що дуже рідне й часом заколихує
і це очікування блискавки і грому
коли блакить бундючиться й сірить
вирви себе з мого клятого серця
вирви не залишивши й сліду
щоб кожен спогад як файл стерся
щоб вітер не знав куди я поїду
щоб очі не мокли від сірих дощів
щоб зраджені клятви були останні
Життя таке хитке й мінливе, правда ж?
Неначе хмари… Не вгадає жоден
їх форми. Навіть вранішній пейзаж
з хвилини на хвилину одноманітним буть не годен.
Летить земля небес. Така осяжна неосяжність
керує летом загадковим.
подивитися б на себе з височенної гори
вкотре крикнути що світ ще не до ручки
потьмянів змарнів у ньому стільки барв
що й життя не вистачить щоб висотати всі
подивитися б на степ наш і на ліс
кожен міліметр тоне в змістах
ти пиши лиш
не полишай писати
і вкладати все серце у кожен розбитий рядок
має хтось на землі цій жорстокій усе записати
вкласти тіло і душу в заримований світ помилок
не сиди і не думай
і сміх у сльози перетворює себе
несе
у засвіти несе
щоб з сліз у сміх переродитись знову
молюся богу
чи не богу
сонце світанки дарує
місяць дарує ночі
ворог дух наш гартує
й пробуджує сили урочі
мова будує мислення
й способи світобачення
У жахливих стражданнях, тортурах,
де залита слізьми стація,
в закривавлених стінах-мурах
посміхнулась могутня Нація.
Знов навчила весь світ любити,
показала волю й свободу,
я сьогодні закохалась в хмару
зарум’янену в небесну благодать
поплавцем плила крізь інших хмар отари
й намагалась погляд людства викрадать
пишна і розкішна розквітала
серед неба однотонної краси
листи для тебе
мені поцілунки
в листах небо
зілля чаклунки
тихенький скрип сходів
запахи чаю
безкраї як душа краї
рай
на землі
який подарувала матінка природа
повсюди ода світу
і любови