Юлія Оліяр
тікаю у пітьму
краду твою любов неначе витвір
неначе у кишеню забираю хмари синь
і у бузку у гронах пристрасті
привітно
багатоквітно
твій поцілунок заснув лютневого ранку на моїй щоці
і спить там вже кілька місяців
боюся його розбуди
бо буря буде
бо він забуде
й полетить не залишивши і сліду
Хочеться лютого сильного грому
(і трішки додому).
Знати б, що втрати – це дощ, який живить народ.
Знати б, що все не піде у неправильний поворот:
і от…
Що за полями чекає знати б.
то може просто будемо мовчати
бо слів замало щоб щось пояснити
замало щоб ненавидіти або щоб кохати
замало слів щоб помирати і щоб жити
а тиші завжди є достатньо
у тиші творяться слова
Ти у мені так гірко відболіла
і восени осипалась дощем.
Розбила листя, щастя розгромила:
залишилися ненависть і щем.
І день, і ніч,
і пліч-о-пліч,
якесь ти дивне, усміхнене щастя:
криниця вічності в саду тимчасовості.
за що нам дане?
чи ти впізнаване?
загоюєш рани?
коли минуле одного вечора постукає в двері
і принесе колишні зміни твоїй біосфері
просто забери у нього всі можливі шляхи
бо світ змінився й змінились у ньому ми
бо давні правила завтрашній день не збудують
вони сьогоднішніх нас не бачать і точно не чують
маленька я пливу чимдуж рікою
мов корабель що розрізає хвилі й море
таке велике загадкове і просторе
таке німе і зовсім ще ранкове
пливу щоб стати теж рікою
Сміливі ніколи не мають щастя,
вони мають тільки свою сміливість
і каву, й до неї хронічну сонливість,
магнітні бурі, подій мінливість.
Сміливість – діагноз і безповоротність,
яка оббиває усі пороги,
Наш хліб палає полум’яним горем.
Знову колесо історії спинилось.
А що змінилось?
Зерна пшениці проростають болем.
Тендітні очі колосків – у попіл.
Лечу понад пекельним українським полем:
бути б тобою
от просто бути
тепло зимою
снігу відчути
улітку квітки
з любові гори
впусти у серце світло
відпусти
себе у світі в пошуки печалі
бо ціль наших сердець її нести
і донести до сонячних причалів