Королева Гір Клавдія Дмитрів
Я дякую, Боже, за день, що минає,
Хай Ангел усіх нас крильми́ обіймає,
Хай Діва Пречиста візьме́ під Покров,
Хай МИР запанує в країні в нас знов.
У Карпатах наших зимонька-зима,
Шуби поховали ми усі дарма́,
Й чоботи зимові нам прийшлось виймать,
Знову білу ковдру ними потоптать.
Весняніймо, дівчата, щоднини,
У душі́ хай буяє весна,
Будьмо квітом для неньки-Вкраїни,
Хай закінчиться клята війна.
А ОСІНЬ СПРАВДІ ЗОЛОТА́
А осінь справді золота́,
І золото в усе вплітає.
Пташина в вирій відліта,
Та й злото-ки́лим простеляє.
О, бережи нас, Господи, щомиті,
Бо кров'ю ми давно уже умиті,
У крові ми скупались й потонули,
Цей присмак ми усі уже відчули.
В житті моє́му теж буває всяке,
В житті моє́му теж буває біль,
Життя – це чорно-біле… це двояке,
У ньому рани… сиплють на них сіль.
Сльози, мов буршти́ни, мерехтять на світлі,
Наче срібні ро́си, котяться з очей,
Я плекаю мрії світлі й заповітні…
Плакала й не спала безліч я ночей.
Місячнеє сяйво у вікно пробилось,
Горить свіча, але не на Святвечір,
Горить свіча й сьогодні раді їй,
Цей вогник гріє, гріє він, до речі,
Бо йде війна на цій землі́ святій.
Низький уклін тобі, солдате,
За те, що ти нас бережеш,
Подяка щира, лю́бий брате,
За нас у бій із орком ідеш.
Нас мужньо всюди захищаєш,
Яко́сь в селі одно́му
Зайшов моskаль до хати,
Зайшов гучніше грому
Й почав скрізь заглядати.
Ходи́ть став по будинку,
Ось дві сестри́ зустрілись біля брами,
Взяли́сь в обі́йми й сльози потекли,
Це біла і золо́ченая гами,
Ніко́ли вони ра́зом не жили́.
Ті се́стри довго-довго гомоніли
– Я вже йду, – стиха мовила осінь.
– Вже пора, – відповіла зима,
Керувала, сестричко, ти досі, –
І махнула крильми обома.
– Йди, сестрице, уже на спочинок,
