Сергій Шинкарчук
Людське призначення, людське —
в стражданні, болі і покуті,
ревуть вітри на чорній руті,
регоче басом басаман,
заводить пісню слізну нам
Любов - казали нам з дитинства -
Зринає з меж людського дна.
Вона як гра, як гра безчинства,
І в той же час любов – стріла.
Я занімів, оглух, осліп?
Що відбувається зі мною?
Важкий брезент чи мокрий сніп
Упав на плечі провиною?
Я відчуваю, я живу?
Алютерація писемного століття,
Я надихав тобою безлічі сторін.
Ти надихалась мною, наче боговміння,
Із голосу прадавніх поколінь.
Я надихавсь тобою світова розпуко!
Під покров залітали бджоли,
на узвишші горів,
серед віття затишку,
серед соснових катишків,
після дорожньої кіптяви
у ніздрях курилася хмара попелу,
Дере вже шкуру довгий ряст,
хирлявий спрут хіджаб,
із цяток тіла жар анфас
кремує піт схоласт.
Калюж ротище хлебче квас,
Буревій
Ти в тінь немов перетворився
у світлі лампи маяка,
води бурунить моровиця,
шумлять безумно хвилі дня.
Так тіні повивають круг за кругом,
І біле небо на пастелі тла.
Моросить дощ… Ти будеш моїм другом?
Або як завше відійдеш, хто зна…
Вітаю, світ! Вітаю, дивен-світ! —
спокус мадонно на мольберті;
тобою повна кожна віть,
тобою кожні груди сперті!
Ти посередність і просто бачення -
Такі легенди складали ви.
І твоя думка немає значення -
Усе це тільки пусті казки.
Немає ні початку, ні кінця,
немає ні народження, ні смерті.
Ми — вічні душі вічного буття,
ми — істини слова відверті.
Кохай поезію, кохай,
люби її щоразу більше,
словам її ти сили дай,
щоб вибухали гучно вірші,
щоб брязкіт зброї і нагай
