Герасим’юк Василь
Йде мати і дитя несе,
ховається в дорозі.
її під зорями спасе
короткий сон у стозі.
Якраз під зорями Різдва
я — стіг сухого сіна.
Овеча тепла голова,
1
Ти мені сказала, що три дні
тому між літаючого листу
бачила смереку на груні:
на боках — від моху — попелисту.
Ти мене покликала: ходім!
Посипав з хвої світлий пил.
А зір — замало.
І ріща із останніх сил
мені палало.
Я миттю переплив ріку
і пісню млосну.
А ти сто літ, як в сардаку
Все-таки непросто
зрубати
високу і горду смереку.
То тільки так здається,
бо легко її обняти.
То вже й тобі так здається,
Притишив кров. Притишив крок.
І вищі стали гори.
Йде перший сніг,
немов пророк,
в якого серце хворе.
Як важко дихати йому!
як свіжо доокола!
Юрієві Приходьку
— Що таке рай?
— Рай — це гарний сад.
(Із підручника
для недільних шкіл)
Сьогодні — намов у саду.
Ти нарешті збагнув:
ти — один.
І природу прийняв як провину.
Ніби жінки нома, чий ти син?
І вона вже не видихне: сину.
Не тебе сповивала вона,
не тебе колисала, співала
Коли пішли зі світу ґазди перші,
ти був поблизу — допоміг дійти.
А потім сів на їхній відумерші,
та їхні полонини і грунти
для тебе завеликі, а обійстя
замоцні.
Ти злякався їхніх ґражд!
Є різні ватри. Є ватрИ,
що з довгими прийшли ночами.
Горять в снігах під небесами
на голому джубрі гори,
горять немов між нами.
Ти —
по той бік полум’я.
Несила
І кінь тебе поніс через потік.
Для тебе ліжник на коня накинув
панашко.
Він коня твого зарік
на воду й камінь, блискавки і глину.
І кінь пішов на воду,
і поніс
тебе через потік.
Йде сніг.
Я стою у траві,
яку покосить не зуміли.
І стебла кругом неживі,
пожовклі і гострі, як стріли.
Хто їх за коріння трима
в холодній землі,
на незримій
Я прочитав Книгу Мертвих, кажу:
країна мертвих старша від країни живих,
там немає Галичини,
там нема героїв,
дарма ваші герої все забрали з собою.
Невже не з вами, а там