Герасим’юк Василь
Дома прокинувся. Сніг.
Вівці озвалися сиві.
В сяйві стоїш, як у зливі.
Хто тобі допоміг?
Може, те джерельце на млаці,
що скочило із ночі у вічі:
“Де ти си покалічив?”
Не чую зойків і відлунь зловіщих
у лісі, що неначе пада ниць.
Немовби вже лежить. Немов небіжчик,
восковій. З верхів, як із полиць,
падуть крізь нього вогнища-ватрища –
порожні. І зірки над ним такі ж.
Тут і тобою відкричить, відсвище!..
Перед тобою, над горою – ліс темний,
високими снігами спинений.
За тобою, під горою – село вечірнє,
першою колядою засвічене.
У твоїх бесагах – вечеря для Анни,
старої, живе за лісом.
Ти біжиш туди, дівчинко,
бо дома не сядуть за стіл,
Щороку
сивими осінніми досвітками
ми із’їжджалися у Косів
на торги.
На другу богородицю
ми сходили з полонин,
а в неділю сідлали коней
Запахли яблука у сіні –
на молодість, на перший гріх.
Містечка галицькі осінні.
Є щось феллінівське у них.
Когось повік не розшукати.
Губити щось, як божий дар.
На обрії стоять Карпати.
Стара гуцулка закурила,
і люлька файка задиміла,
липневий дощ упав,
і трави, що до ранку впали,
з дощем запахли-застогнали…
П’янка петрівка трав!
В легкім, блідім димку безпечнім
Михайлові Дмитріву
Я вівці чорні й білі розгубив
у пізньому тумані. Угорі
вони іще озвалися. Побіг –
нема. Туман. Чужа стоїть кошара
і чути кроки. Вогник за плечем.
Він, і вона, й дитя. Заходять в хату.
З полонини Кознєски і ні з якої другої
вся Чорногора мені – як розповита…
З кожної полонинки,
з кожного верха
бачу на полонині Кознєсці двох.
Стаю на скелю,
за яку зайшло сонце, –
бачу першого.
Здалеку надходять.
Із душі
тихої –
ще жовта й старовинна…
Афин запах,
потім запах сіна.
Потім ночі, дні й роки – чужі.
Василеві Портяку
Був такий день,
коли не можна нічого тягти з лісу,
бо прилізе гадина додому.
Були такі слова,
які вимовляти умів сліпий,
викликаючи гадину з-під хати, –
Василеві Корпанюку
Коли немолодий чоловік
повертається додому,
він іде зарінком, він іде лісом,
він іде над потоком, він обминає скалу.
Він у дорозі награфить
Великий ворожбит живе в Карпатах.
Він ще живе. Його назвали – Гой -.
Він ще не має права помирати –
хай світ не той. Хай навіть дух не той.
Він ще уздрить у темнім закамарку
увесь мій недорід, увесь мій бруд.
І він ще скаже: повтирайся, шмарку, –