Максим Марков
Я вигадав увесь цей диво-світ,
усіх людей, і звірів, і пташок.
Історію на кілька тисяч літ,
і кожну із написаних книжок.
Я вигадав це небо, землю воду,
В просторах, між зірок,
у темряві бездонній.
Милуюсь нашим всесвітом,
на лавці прохолодній.
І Сонячну систему,
Напої мене ртуттю,
я сиджу, не пручаюсь.
Відчинивши ворота,
помилився і каюсь.
Обезкров моє тіло,
А хочеш,
я в тебе закохаюсь?
Ти щось мені грізно торочиш,
але я цього не лякаюсь.
То хочеш цього, чи ні?
Я сам опинився на їхньому місці,
та не сумно мені, і не байдуже теж.
Бо черствішим єством володію на кістці,
і моя порожнеча не відає меж.
Та у цій неосяжній темряві духу,
А я досі ще вас двох не забув,
серед неба ви цілі сузір'я.
Я сам винен, що довго так бовдуром був,
і вже вирвав усе своє пір'я.
Як ви там, я не знаючи, вірю у те,
В твоїх руках тепліше дому,
поруч не відчуваю втому,
тебе нікому не віддам.
Ти мій вогонь в холодні ночі,
ти - вихідний у дні робочі,
Я ревную тебе жахливо,
я від гніву згораю і плавлюсь.
Обіймаю тебе так хтиво,
а на відстані вже розсипаюсь.
І від того, що сам хвилююсь,
Давай на відстані,
у сотні миль.
Ми обміняємось,
повітряним цілунком.
І лиш тоді,
О как же долго мы молчали,
и сидя за одним столом.
Мы ненависть не замечали,
к тем, кто нас прятал под крылом.
О как же долго мы страдали,
Життя без мата,
як солдат без автомата.
Якщо нема патронів,
кидається граната.
Я один, и мне это нравиться,
я свободен, как ветер в пустыне.
По началу так сложно исправиться,
но я жду, пока сердце остынет.
В одиночку легко и спокойно,
