Максим Марков
Пусть Путеводная звезда твоя не гаснет,
тропы тернистые все обрастут цветами.
Пускай судьба одарит только счастьем,
и лишь любовь летает между вами.
Пусть все мечты исполняются твои,
Нічні думки здійняли знову бунт,
вже місця мало їм у тій макітрі.
Ніби з-під ніг там зник і навіть ґрунт,
і кольорів немає на палітрі.
І подушка відчує ріки сліз,
На скрипучому ліжку,
серед ночі, живий.
Складаю думок доріжку,
поки ніж на столі кривий.
Не манить і не чарує,
Я знаю, тобі болить,
я бачу, як ти це тримаєш.
Тобі стало так важко ходить,
на плечах сотні дві підіймаєш.
І думки, і слова, і події ж,
Увы, мадам, я предан был не вами,
но вас пущу под старую струну.
Не размышляя, не стуча ногами,
просто уйду, оставив вас одну.
Увы мадам, не сможем стать чуть ближе,
Із мармуру звела собі гніздо,
цивілізація високої культури.
Де місце бруду і болота дно,
де у душі майже усі потвори.
Висока справа - вить життя,
Давай заснемо на завжди,
давай заснемо ми разом.
Хай не прокинемся вночі,
хай стихне серце в унісон.
Хай душі стліють у пітьмі,
А я досі ще вас двох не забув,
серед неба ви цілі сузір'я.
Я сам винен, що довго так бовдуром був,
і вже вирвав усе своє пір'я.
Як ви там, я не знаючи, вірю у те,
Забери собі мою молодість,
і словами заший мої рани.
Я на тебе залишу всю гордість,
у твої я подивлюсь екрани.
Забери собі моє щастя,
Мої руки ще пахнуть тобою,
і цей запах не зникне нікуди.
Не відмити його ні водою,
ані кров‘ю, що б‘є у груди.
Мої очі ще знають твій погляд,
І ніби восьме диво світу,
своєю вродою узяла.
У пастку серце з заповіту,
ніби у пути зав'язала.
Своєю посмішкою милой,
Я втрачу все,
та хочу мати більше.
Кудись мене несе,
той біль все повільніше.
І руки мої чисті,
