Максим Марков
Я в любви ведь готов утонуть,
ни жалея об этом ни грамма.
Но моя любовь - едкая ртуть,
не хочу причинять ей ни шрама.
Да и радовать я не умею,
Мне так хочется, но не умру,
доживу, дотерплю, дойду.
Своё тело порежу, порву,
до конца я дойду лишь в аду.
И удавку с шеи сниму,
Присылай свои фото почаще,
я тобой любоваться желаю.
Мне с тобою и мир будто слаще,
от улыбки твоей быстро таю.
И надеюсь, прошу не так много,
В твоїх руках тепліше дому,
поруч не відчуваю втому,
тебе нікому не віддам.
Ти мій вогонь в холодні ночі,
ти - вихідний у дні робочі,
Я сміюся собі без причини,
та співаю мінорнії ноти.
І люблю лиш горючі рідини,
запах трав і зелені банкноти.
На годиннику знову нулі,
Твоя помада на моїй сорочці,
і твої руки теж в моїх руках.
Та все для «нас» скінчиться у цій точці,
я твоїх мрій побачу тихий крах.
Від твого парфуму солодкого,
Мені сподобалось ридати,
трусяться руки і нерви.
Курити починать, кидати,
а сльози йдуть все без перерви.
І кожна крапля важить тонну,
В её нежных объятиях спит человек,
дышит, еле живой, он от тяжести век.
Не умрёт он пока, она гладит его,
после гибели тела и нет ничего.
Его мысли пусты, её слёзы - печаль,
Ешь мою любовь,
я буду голодать.
Себя увидел вновь,
боюсь всё потерять.
Пей тихо мою кровь,
Дякую вам за все,
перед вами вже без капелюха.
Хай вперед усіх доля несе,
я кричу: "затуляйте вуха!".
Кохані і ненависні,
З моєї розбитої голови,
не зникає постать одна.
Я собі все кричу «лови»,
келих болю я вип‘ю до дна.
У сльозах, її крила у шрамах,
Колись, так починалась велика помилка,
але це не зупить мої руки.
І що з ними робити я не знаю,
зв‘язати, чи відтяти для науки?
Їх не зупинить навіть втрата крові,