Максим Марков
Янголи не курять траву,
янголи віскі не п‘ють.
Я ледь живу на плаву,
хмари за мене ревуть.
Янголи крові не ллють
Я тебе ще не вбив, бо сам ще живу,
я не вірю у те, що це все наяву.
Я герой, ти мій меч, що розріже й мене,
я не знаю ні де, ні коли це мине.
Ти Полярна зоря, серед хмар у ночі,
Чекаю, гуляю нічним пероном,
міг би їхать до вас, але прямую додому.
У темному купе чутно сухе дихання долі,
вона шепче "борись", а я біля вікна, сумую собі поволі.
У місячному оксамиті неба,
Я вечори проводжу у кімнаті,
під музику, і тихий гомін міста.
Там мої мрії, подуми крилаті,
зростають, мов хліби з пухкого тіста.
Я ночі проживаю в сяйві духу,
Тече вино по моїх жилах,
у вікнах видно ліхтарі.
Ми, ніби зорі на картинах,
у недрах темних шахтарі.
Чи алкоголь то вже подіяв,
Внутри я умирал,
чертовски много раз,
и с пеплом, будто феникс,
к утру вновь просыпался.
Я больше не могу,
Доброго часу темною доби,
мої колеги, по рядкам залитим.
Це моя гра, я насолоджуюсь процесом,
поки ще насмерть не буду забитим.
Мене гукає шибениця скрипом,
Залий думки вином,
втопи слова у морі.
Життя,мов під крилом,
тої гіркої долі.
Спали дії в вогні,
Простягну тобі руку - тримайся,
простягну пістолета - стріляй.
Поки поруч стою, не лякайся,
ти цим світом прекрасним гуляй.
Простянгу тобі лезо - так ріж,
І знову чутно звук поразки,
і стукіт серця знову нароста.
Лише на мить ті були зняті маски,
і знов здригаються холоднії вуста.
Кажете ні, які ж це звуки щастя,
Любили, і любилися,
сварились і мирилися,
отак і ми родилися,
в обіймах у сім‘ї.
Кохані, і в коханні,
Ми з вами ніхто,
ніби щось незбагненне,
спокійними кроками
йдемо в пітьму.
І ніби шаблі,
