Максим Марков
Я боюсь не успеть,
боюсь в пустоте потеряться.
И в холодном огне сгореть,
про ожоги и не признаваться.
Я боюсь ничего не оставить,
Я в любви ведь готов утонуть,
ни жалея об этом ни грамма.
Но моя любовь - едкая ртуть,
не хочу причинять ей ни шрама.
Да и радовать я не умею,
Душа поета - не його перо,
і не рядки, написані при ночі.
Це почуття, що виклані ними,
це їх тепло і виснажені очі.
Душа поета - не частина тіла,
Мне снятся мужские кошмары,
где я счастлив, и вижу друзей.
Или тех, кто давно уж не рядом,
будто старых флешбэков музей.
Просыпаясь в поту леденящем,
А я сидел, и думал тёмной ночью,
зачем один остался с этим миром.
В своих мечтах, и мыслях непорочных,
где я от света отделён пунктиром.
И вспоминал те дни, где было чуть полегче,
Лишіть мою землю мені,
лишіть мене моїй землі.
Я буду битися в вогні,
і кров поллється по гіллі.
Ми не забудем лихих днів,
Любов - глибока рвана рана,
на тлі людького серця й тіла.
Поруч тепер вже не «кохана»,
в тіпьмі нічній сховатись хтіла.
Нічні поля і силуети лісу,
Я зубы чищу лезвиями бритвы,
и гвозди ем на завтрак и обед.
А крики боли - есть мои молитвы,
бетонный блок - мой самый тёплый плед.
Вместо воды я пью бензин и хлорку,
А музика прекрасна,
вона здатна зцілювати,
і розривати на шматки.
Кожна нота мов рідна,
повертає ті спогади,
Моя любов стоїть в центрі столиці,
може когось чекає, може й ні.
Для мене це немає більш різниці,
моя душа тепер на чужині.
Моя любов десь дихає далеко,
Втопи мене в своєму морі,
один з найкращий моїх снів.
Я прокидатися не хочу,
таки і спав би сотні днів.
В твоїх обіймах потопаю,
Люби мене, люби так,
як нікого іще не любила.
І ніби маленький їжак,
я буду поруч, назавжди для тебе, мила.
Нумо радіти разом,
