Неоніла Гуменюк
Свою рідну землю покидали,
У далеку вирушали путь.
Забіліли в небі їхні крила,
Що набралися за літо сили.
Хай вони лебедиків несуть
Там, де тепло й не замерзла річка,
Усе в багрянець одягла.
У неї щиро я попрошу
Спокою, миру і тепла.
Хоча уже свята Покрова
Встелила листям всі стежки,
Хай не поменшає любові
Білі пелюсточки,
Я до неї підійду.
Повідати хочу
І про радощі й жалі,
Усмішки та сльози,
Наче подрузі своїй.
Теплий свіжий вітерець,
Одягла весна обнову -
Сукню зелену чудову
Та й пустилася в танець.
Закружляла, закружляла
Поміж кленів та беріз,
Так, ніби кликала із хати
Красную весну зустрічати
Маленька пташечка синичка.
І горобці розцвірінчались
Та розпустили сіре пір"я,
Усе стрибали на подвір"ї
Це його іще садила ненька,
Бо любила горобину чорну.
-Помічна, - казала, -від хвороби.
Вже багато літ немає мами,
Горобина ж тими ягідками
Пригощає всіх, хто тут буває,
Не встигнеш зоглянутись - вечоріє,
І вже володарює темна нічка
Та розсипає в небі ясні зорі.
Ось вирина поволі місяць-серпик,
Гойдається на хмарах, наче хвилях,
Він рогом зачепив срібне відерце
Усе собі скік та скок.
Обманув і Зайця й Вовка
Та Ведмедя також ловко.
Думав. що найрозумніший.
Хизувався тим у лісі.
Але Лисоньку куму
Неначе боїшся чогось.
Пороблено чи наворожено,
Можливо тобі.Мабуть хтось
Хотів тобі злого й недоброго,
Та вір, що погані не всі.
Скажи, тобі й справді пороблено
І нині часто так приходить в сни
Із пролісками гарними розквітлими
Та запахом красунечки-весни.
Сюди ми йшли не так за тими квітами,
Як відпочити, бачити красу,
Подихати весняною ще свіжістю
Квіточок-очей така блакить,
Він простеливсь від хати і до хвіртки
Та нікому по ньому вже ходить.
Бо за межу пішли матуся й неньо,
А діти й внуки мешкають в містах.
Лише отой барвіночок зелений
Щоранку прокидатися мені
Так хочеться.Хай станеться це диво,
Дарує доля нам щасливі дні.
Від мого погляду, як від вогню згоряєш,
В твоїх очах бездонних я тону,
Удвох полетимо ми аж до раю,
