Микола Мотрюк
Дорога за селом карпатським спить самотньо,
Туманом вийшла бистра річка з берегів,
Наскельний ліс на поле зóрить каламутно,
Ще й круглий місяць вигляда з-під хмарних брів.
Навкруг ані душі, і гавкоту нечутно...
І блискавкою вдарили калібри...
Розверзлось пекло, жах стискає грудь...
На днини полотно, мов каламуть,
Смертельні барви бризнули з палітри.
Понаїдавши пуза та макітри,
Погожий день кричить у вікна,
Вриваєсь синява крізь скло...
Мов, цвинтарна плита гранітна
Безжалісно в підлоги дно
Втопила.
Не хочу бачити нічого:
Небес холодний океан опалом грає,
Яріють калинові гребні сірих хвиль,
Змішались у контрасті лютім шторму барви
Й пролились камуфляжем на костелу шпиль.
Безсонні п'яні ночі з спокоєм порвали...
Стою на ниві самотою...
Роки дитячі, юні дні,
Як вишні розцвіли весною,
Як в літню спеку у тіні
Ховавсь од променів палючих,
Усе згадаю... простягнусь
Густою ковдрою під ноги впали хмари,
Їх шовк сліпучобілий, мов мільярди зір,
Мов діамант, що вигранував ювелір,
Так грає, так блищить... не розгадать ці чари...
Та він не бачить... з болю виє, наче звір...
Морозяного вітру з ніг збива порив,
Гадюки снігові повз пробіга панічно,
Ранкове небо грає барвами магічно…
Обрав я шлях життя складний… чи стане сил..?
Мені байдуже, хто би що не говорив,
Скотилось сонце стомлено за сині гори,
І відблиски на куполах святих згаса,
Пожухлі трави... вечір іній розсипа...
Ефір розвіяв сірими пасмáми хмари.
Здіймаєсь дим з комінків й падає у звори,
Ой, як мені не вистачає
Твоєї посмішки тепла,
Що в серці квіт зростить змогла...
У дні, коли німа журба
В імлу густу оповиває,
Крадеться в тишині самотність...
І плоть шматками вирива,
Мов, ненаситна звірина...
Сміється в тишині самотність -
Бездонна, чорна глибина...
Здійняла меч невідворотність...
Серед гучного натовпу міського
Стоїть в костюмі сірому жебрак,
Дорожнім пилом, мрякою просяк,
Бездонний погляд свéрдлить до живого...
Ніхто не бачить, хоч би й впав навзнак:
Морозе, чом ти часу тік мій зупинив.?!
Бархани білії, спаліть печаль ворожу.!!
Коли дівчину бачу ту, - очей не звожу...
Дарма в своє я серце двері прочинив...
О, Господи, чом про кохання я просив.?!
