Ada Yelagina
мій друже, високий і тихий,
затемнений вихор проходить на рівні очей,
густий фіолет понад скронями рівно тече,
і плавиться тінь світова
у довгих лунких коридорах.
я знов танцюю на битому склі,
на кахельних плитах,
на чорному зіллі.
себе відпусти, мене відпусти,
холодне румовище, доме зітлілий
не роби переді мною із обличчя герніку
не ний не бий на жалі
не кидайся головою без жару у льодяний таз
я знаю найменший відтінок твоїх гримасливих губ
як найменшу змію приозерну
як день і відстань твоєї брехні
стоїть вологий серпень перед вікнами
скінчилось літо вибухом грози
прийшли янтарнолобі з перелітними -
несуть меди під самі образи
абрикоси цвітуть
і туман поїда абрикоси
кожну руку дерев
забирає молочна просинь
я веду тебе в сад із зав'язаними очима
чорний ситець на пальцях і тендітна рожева шкіра
коли твій погляд димний і важкий,
коли твоє волосся пахне ладаном,
я не в собі,
я - вітер вировий
перед лицем жаданим, мов украденим;
вимикається світло у душній кімнаті -
і виходять у безмір тіла,
надломилось усе, що не можна ламати,
дивна манія поряд лягла;
і прямують на схід, і вертають на захід,
деревце
лінія в лінії
запилене листя над жилами в інеї
пальці змикаються –
знаки без імені –
радіє літо
в радості тілесне
із обертів гвинта і сплеску весел
міцним канатом туго підперезане
на цьому як цілунок чистім плесі
І.
мене надить його неприборкана талія
термінальна синь його зімкнених губ
неонова шкіра що горить на русалії
і облазить як візьмеш до рук
його тóчені кисті із точними згинами
відцвітай повільно,
так відцвітай, щоб я бачила,
як на обличчі у тебе
з'являється зморшка за зморшкою.
так відцвітай, щоби радісно
і тепло було до старості
я відчуваю як витікає вода із волосся
як струменить смолянистим повільним потоком
вздовж твого тонкого хребта
надягаю тобі на голову
жовтий обруч з облізлою позолотою
