Ada Yelagina
як подивлюся в ринви твоїх тоненьких зморшок,
то знаю що течуть з них води навпростець.
сміються тільки очі - а так без міри хóроше,
і так прозоро ходиш,
мов світ тебе несе.
стає попелясто-рожевим
небо прогірклої просині,
в'язкий рудуватий туман
сповзає у ями і люки.
може, ми діти несправджені?
немов ненароджені досі ми –
я люблю себе у дзеркалі,
коли обличчя моє - за маскою,
що нагадує фантастичного звіра,
коли бачиш із тіла тільки зап'ястя
між рукавичкою і шкіряним рукавом.
я лежу на воді
як неживий
мої лоб й рукава у вечірньому золоті
і скрапує з рота
підборіддям біжить
найпекучіша лава
мої міста – полотнища потерті,
червоно-сині голок перехрестя,
низьких терас, високого безчестя
крихкі стоповерхові валуни.
моя оселя – непрозора колба,
щоб ніч ставала в вікнах на диби,
я весь водоспад прозорий і плавний у синьому
стікає лазур із розмаєної голови
хитається щось наді мною тонке і набілене
і губи самі йому шепчуть -
прийди
ми читаємо схожих на себе з легкою відразою
слово за словом
їх нутрощі тягнем червоним як нитка рядком
і зморшка на лобі найменша
нам ніч заполярну показує
і білий співучий едем
радіє літо
в радості тілесне
із обертів гвинта і сплеску весел
міцним канатом туго підперезане
на цьому як цілунок чистім плесі
деревце
лінія в лінії
запилене листя над жилами в інеї
пальці змикаються –
знаки без імені –
синій янгол
до мене приходить щоночі:
крила у нього гострені,
пір'я - наче луска,
і риси його лиця
до найтоншої лінії
дай мені кольору.
кольору
колючого,
кострубатого;
бачу, ти невимогливий,
надворі під зорями спатимеш.
не маю ані слова, ні фактури,
сам у собі нужденний і задушений,
і хочу йти, і не бажаю рушити -
у натовпі стою
плече - в плече