Ada Yelagina
ти любиш свій розум, красиве і збуджене тіло,
впівоберта дивишся у задзеркалля вітрин,
коли я не бачу, милуєшся пальцями, крутиш свій перстень
грайливо;
мов пестиш себе,
витираєш новий об'єктив
він прокидається
його будить і кличе смарагдова висота
на травах туманиться його бліде гострокуте обличчя
іде по шиї зелений сигнал
як змія
мені наснився маленький чоловічок
із сірими скельцями замість очей
із волоссям що пахне землею
і пізнім нічним дощем
і щось циганське жорстке і магічне
а цей сонях росте
йому брови - хмарки позолочені
все хита головою од південного суховія
і горить його чуб наче ватра роздмухана поночі
сутінкова зоря приазовського надвечір‘я
цей лист ненаписаний круглий як колесо
я його проживаю і ним упиваюсь
кожен рядок як надбрівна дуга
що обходить лице твоє
закадровим голосом
І.
мене надить його неприборкана талія
термінальна синь його зімкнених губ
неонова шкіра що горить на русалії
і облазить як візьмеш до рук
його тóчені кисті із точними згинами
зачинено ставні на ніч
а ніч
ніяк не настане
скупа вертикаль
як межа
стікає по шибці
коли ти під землею зупинишся
і в очах тобі буде гаряче
і в кутах твоїх губ пектиме
від несказаного
непробаченого
я спущуся услід за тобою
мій друже, високий і тихий,
затемнений вихор проходить на рівні очей,
густий фіолет понад скронями рівно тече,
і плавиться тінь світова
у довгих лунких коридорах.
лягли птахи на березі рудому
іржаві ребра випростали в небо
русалки в золоті убрані стебла
пожовкле листя вимітають з дому
кажеш - у тобі непрохідна темрява
а я бачу дерева безлисті що тягнуться в небо
і одне найтемніше і найтонше дерево
вп'ялося пальцями в стелю
і обдерло фарбу до синього
і пробило руками сто тисяч однакових поверхів
я жадібно згинаю брови,
в озернім склі
твій видивляю дім.
стояти поряд,
нахилятись поряд
і бігти між очей,
