Ada Yelagina
у ящірці кожній живе дракон.
нехай її мова до тиші близька –
таїть під собою найтонша луска
жагу і тропічний циклон.
а я тихий і білий до ніжності:
так лежу - ледь ворушаться губи,
коливаюся колосками.
трави-видихи. пагони в грудях
розпирають кістки, вибухають
вишняками і сливами-дичками;
мої міста – полотнища потерті,
червоно-сині голок перехрестя,
низьких терас, високого безчестя
крихкі стоповерхові валуни.
моя оселя – непрозора колба,
щоб ніч ставала в вікнах на диби,
дай мені кольору.
кольору
колючого,
кострубатого;
бачу, ти невимогливий,
надворі під зорями спатимеш.
я говорив із піском і травою про тебе,
про те, як ти ходиш, які залишаєш сліди,
які в тебе пальці, зап'ястя, коліна і ребра,
я темній воді і білесим човнам говорив
мені наснився маленький чоловічок
із сірими скельцями замість очей
із волоссям що пахне землею
і пізнім нічним дощем
і щось циганське жорстке і магічне
наші вікна виходять на захід.
наша пам'ять відтворює довге завершення дня.
як за краєм земного котла
засинає предвічна зоря,
так і ми розмикаємо коло,
мов губи від спраги.
на снігу ми зробили янголів
в мого крила - опущені вниз
а в твого - підлітали угору
ти лежав
і казав - дивись
а цей сонях росте
йому брови - хмарки позолочені
все хита головою од південного суховія
і горить його чуб наче ватра роздмухана поночі
сутінкова зоря приазовського надвечір‘я
І.
я скажу “привіт” не по-нашому -
і на мене вся алея обернеться,
зашарудить листям,
закашляє, замугикає.
такі дні
що навіть
найстаріший човен
відчуває цей поштовх припливу -
як вода розворушить каміння
як вона затікає під шкіру
я лежу на воді
як неживий
мої лоб й рукава у вечірньому золоті
і скрапує з рота
підборіддям біжить
найпекучіша лава
