Махновія Степ
Не тримай ти мене в рукаві,
відпускай по частіше на волю,
щоб літати могла я собі
та до тебе повертатись додому
назад
Чомусь небо не радіє білому снігу,
Хмари запишались у висоті…
Вітер кидає виклик білій холодній ковдрі,
Утворюючи заметіль.
2013р.
Душевна лірика не є на пОказ,
Не для дешевих і пустих ідей.
Моя любов то є вагомий доказ,
Як денне світло усмішки людей.
Осінній листопад
зірвався із дерев.
Це він тебе обняв,
притиснув до грудей.
О, золото думок
притишених надій
До непристойності відверта простота
її тебе чіпляє й не дає спокою.
Коли її байдужість – кислота
для твоїх мрій і жаркого серця,
ти наче ртуть, що розливається рікою.
Тихо зустрічала мати з війська сина.
Ніжно обійнялись душі їх журливі.
У очах - не спокій. Сльози проковтнули,
А у серці - радість: він прийшов додому!
«Здраствуй, синку, рідний»- стиха промовляла.
Син всміхнувся щиро і сльоза розтала.
На березі моря.На березі мрій
зажурено чайки курличуть,
Чи то шаленіють від власних утіх,
Чи то за собов вітер кличуть.
На березі моря і власних думок ,
Вони були створені один для одного,
як день для ночі і навпаки.
Коли її не стало він перетворився на робота
За неї лив сльози роками свої.
Тепер його серце заіржавіло.
Безжальні роки свою справу зробили.
На перехресті щастя вони найкращі друзі:
Вона русява пташка, а він відлюдник в лузі.
У кожного є правда і гіркість у напої
Чужої вади чаша наповнила б безодню.
На перехресті щастя веселі та безжурні,
Ви заховали в скриню щоденники амурні,
Не повертай мене назад,
Я полечу і зопалу
За попелом.
Й за хвилин десять - п’ять
Розвіюсь, повернусь без вад,
В смітник кину недопалок,
Сон увірвався десь над ранок
доївши круасан,допивши каву...
Я поцілую на останок
твої зволожені уста
від зваби.
Будиночок номер шість
Обросла височезна трава.
Він не сам на окраїні, сумно, стояв села.
Обабіч дороги, по сусідству, ліворуч була