Махновія Степ
Ймення Марічка
Прекрасне як чічка.
Воно є прадавнім і споконвічним.
Всі гарні й прикрашені шармом величним
Русяві й чорняві дівчата Марічки.
Колись усе було інакшим.
Пташки співали класику і джаз.
І не було у тому співі фальші,
І гармонійним світом був баланс.
Колись усе було інакшим,
Дорогою додому
( 2.12.15р.)
Дорогою додому ти завернув до лісу,
йшов стежкою старою, минав старі узлісся.
Тут затишок знайомий у спогадах лишився,
Під вагою смутку, в безнадії тиші
Ми з тобою бігли, наче інь і янь.
Потрібно дзвонити завжди найріднішим,
Частіше та без зволікань.
Вигадуйте для радощів нОві забави,
Вдавайте часом трохи хуліганів.
Зірвав троянду лютий Вітер
До ніг їй - Осені поклав.
Літає він тепер щасливий ,
Бо істинне він відшукав .
А Осінь часом полохлива,
Міняє настрій і ходу,
Дівчина з іменем Ромашка,
опустила руки під пальто,
Наче то її осіння казка,
наче ти її давно…
Пам’ятаєш дзвінкий сміх наївний? -
Вітер дивний свідок тиші.
Він знає більше, ніж потрібно двом.
Вплітає він стихії в дивні вірші
і доторком він обертається на шторм!
Він вільний, йому заздрить птах шалений.
Він блискавці - суперник і не брат.
Я не тому втікаю від дощу,
що він холодний і ,що я намокну.
Коли він падає – згадую тебе
в ту мить опале листя вже пожовкле.
Ти любиш мінімалізм і компактність
у меблях.
Тобі подобається фресок гармонія.
Розписуєш в дома власні шпалери і стелю,
коли у серці – агонія.
Моє життя повз осінь пролітало, -
за щось чіплялось, падало, вставало…
Цей вітер навівав на мене відчай
чужих по навигадуваних свідчень.
Гонитва жагою розлита
На шкіру свинцеву мою,
І слово, що госте, мов бритва
З грудей я своїх дістаю.
Безодня накрила брезентом
звикання коктейлем малини,
Ти змушуєш моє серце битись пришвидшено,
Ти навчив мене літати не будучи пташкою
Твоя посмішка стала мені нагородою,
Ти обплів життя моє казкою…
Ти зачарував мене вродою,