Максим Холявін
Лунка тиша моєї присутності
відбивається від чорних тіл дерев –
я зупиняюся – в повітрі зріджуються сни,
і тисячі блакитних ранків
уміщуються ув одній сльозі,
яка мішається з туманом –
В кишках мегаполіса
циркулює пара і суржик,
бетонні стіни тримаються купи
завдяки ниткам нервів,
котрі проростають в їх порах
вздовж трубної вишивки
Закінчується казка,
простелений рушник,
на краю відкривається
магнітуда космічної порожнечі,
мов удар гонгу,
від якого хитаються
Дорога вгору
вимащена кров’ю,
в тому числі – твоєю,
герої покладають черепи
свої на схил –
достойникам і недостойним –
За порогом
семи відчуттів
розлітається тіло
на вигуки…