Олена Довганюк
Майнуло знов минуле за вікном.
І вже не ріже,як колись давно
Той холод,що проймає до кісток,
Той страх,що зупиняє кожен крок.
У рамках до сих пір закуті
Згадали ми шляхи забуті.
Що казати,що робити? –
Не знали ми,як далі жити.
Я знов покидаю тебе,покидаю
І більше не граю з тобою в злу гру.
І смуток з словами свої я ковтаю,
Й його невблаганну самотність сестру.
І чути безкрайнє “це було востаннє”
Вже зовсім не хочеться більше,
Довіри краплину здобути принаймні
Нічого зовсім я не розумію.
Що відбувається,будь ласка,поясніть?
Чи відчувати я не вмію,
Чи забула вже як жить?
Чомусь нічого я не відчуваю
Що радістю було – буденним стало
Обличчя рідні забуваю
Кохана людина – це твій найкращий друг,якому ти можеш повністю довіритися,поділитися найсокровеннішими думками і мріями.
Це той,хто тебе підтримуватиме кожну хвилину життя і не покине в біді.
Той,кого ти не соромишся і кому відкриваєш усю душу.
Хто знає тебе так,як ти сам.
Там мріїї здійснились і десь загубились
Між сотнями слів і думок.
І стукали в двері серцям,що закрились
На незрозумілий замок.
Там болем і кров’ю ключа добивались
Якого було не знайти
Поразку приносячи,знову вертались
Благаю тебе,відпусти…
В мене сил вже на тебе немає
За коротке терпіння прости,
Та й воно всіх колись покидає.
Тиша та твоя колюча
І нестерпна твоя пустота…
Чому ж ти на стільки болюча?
Чому ти така непроста?
Чому так боляче стискає в грудях?
Й чому нічого я не тямлю в людях?
Сьогодні друг,а завтра в спину ніж?
На,ось бери,мене до крові ріж!
Думка на вустах у всіх одна:
Бери життя, і пий його до дна.
Та чого коштує воно,хтозна,
Я пам’ятаю той прекрасний день,
Коли поглянула я вперше в твої очі.
Хоч на хвилину,чи на мить лишень
Повернутися туди я хочу.
Туди,де погляд твій душу пронизав
Теплими і світлими думками
І слова усі у мене відібрав,
Про що так часто голос твій мовчить?
І де ти є, коли разом зі мною?
Чи чуєш ти, про що той стук кричить?
Чи знаєш, де блукаю я самою?
Чи бачиш біль нестерпний у очах,
Який ковтати стало далі важче?
Чи ніс би мою мрію на плечах,
Навіщо ти в моїм житті скажи?
Зруйнував мої прозорі міражі,
І відсутність показав мені межі,
І чому я вся тепер в тобі,скажи?
Чому я п’янію від твоїх очей?
І мені не треба жодної з речей.
Я в тобі,а ти в мені шукаєш край,
Найважче із гріхів людських
Й найгірше може бути тільки зрада.
Один із вчинків тих низьких
І найболючіша суспільна вада.
Зрозуміти це,на жаль,дано не всім
І бути зрадником цілком нормально
І явище таке у світі цім
Ти кажеш,що нічого вже нема.
А так болить,що думаєш,дарма?
І як нестерпно душать ті слова…
Сказала б я,та знову неправа.
Ти кажеш,що минули ті часи.
Не вгасни тільки й серця не вгаси
Не утопи щось справжнє ти у болі