Мозолевський Борис
Жарт
Роботонько моя, моя скорбото!
Чи любить хто, як я тебе люблю?
Не кидай оком гнівно на ворота,—
Ось тільки витру піт — і дороблю.
Як я робив! — і звечора, і зрану,
На стежині коло кладки
Ще й трава не наросла —
Я іще мале хлоп’ятко
Із глибинного села.
Весь мій світ — навколо хати
З дивним видом на війну.
Я не вмію ще й брехати,
Вечір був, та ще не смеркло.
Край дороги паслись коні.
Проїздили Білу Церкву —
їли яблука червоні.
Світ стояв такий прозорий,
Аж зітхали луки сині!
Золотим світились гори —
В серці світло те й понині.
Пливли вони між лататтям
Воду жменями черпала.
Було на ній біле плаття,
Ще й коса текла хупава.
А як назад повертались,
Бралось кригою латаття.
Недоріки ж посміхались:
В Одесі,
Біля найблакитнішого Чорного моря,
Де юність моя відспівала матроська,
Де знову мене зустрічала
Моя космічна рідня,
На березі моря
Я обійняв тебе і відчув,
Піла скрипка, гикав бубон,
Сонцем квітла флейта.
Сакс надутий товстогубе
Ледь за ними плентав.
Як молодість танцювала,
А старість зітхала,
А за ними чорна туга
З А.Вознесєнського
Не славні не корівні,
Не трону прошу, не платні —
Пошли мені, боже, рівню,
Хто б міг підспівати мені.
Прошу не кохання краденого,
То не лебеді кричали,
Не сполохані зигзиці.
То ловили яничари
Українок білолицих.
Степовими кураями
Налетіли, ніби круки.
Рвали тіло нагаями,
Феєрія
Неначе йду, а ти за мною вслід —
Бігом, бігом, спіткнулася, упала!..
А я й не втямлю, чи палає глід,
Чи ватри на узліссях на Купала…
Скажи, це ти чи це лише мана?
Михайлові Сіренку
Біла вільха, вільха чорна.
Понад Дружем — більше білої.
Чи не вчора ізвечора
Там твої літа ще бігали?
Їм дівча назустріч бігло,
На тих стежках за дальніми степами,
За полинами, сизими від мли,
Де ноги Ваші зранені ступали,—
Терни колючі, мамо, наросли.
Зберу увесь набуток свій у жменю.
Важкий мій плуг, пісна моя рілля!
Ви так хотіли щастя задля мене!
I
Вже вам нічого не болить,
Хіба сусідове корито,
Що в нього, бачте, більш налито,
Тож як би ще й собі підлить
Чи хоч сусіду дозолить?..