Мозолевський Борис
Сержант ще не бачив такого із див:
Всі десять зарядів я вище всадив.
Мішені стояли, осяяні днем,
Так ясно і прямо навпроти.
Та тільки не слухались руки мене,
Хоч знав я — підводжу роту.
Хмари у небі стояли химерами.
Вирви сліпі реготали Гомерами.
І над задухою степовою
Смерть голосила глухою совою.
Сходились білі ромашки на поминки.
Реквієм грали контужені коники.
Бусел, розкривши погаслі орбіти,
Схиляються у траурі знамена.
Змовкає мідь оркестрів молода.
І знов нас викликають поіменно,
І хтось в строю за нас відповіда.
Яка доба звелась над білим світом!
Яка зоря над обрієм зійшла!
Хай буде вам найвищим заповітом
На світанку приходила бабця Улита,
Приносила спілих грушок полумисок,
Казала: “На, поїж за мого синочка!”
А син її не повернувся з далекої-далекої
І дуже страшної війни.
Тим літом провадилися розкопки
Скіфського Трахтемирівського городища.
Веселинове спало,
Миколаївка теж.
Я вертався зі школи
розгрузлим степом —
Найдрібніша билинка
у світі без меж
Із малесеньким серцем,
що билось нестерпно.
Інженерові-енергетику М. Медвєдєву
Прокидайся, інженере,
Ковдру сну під ноги вергай!
Морок ночі розженемо
Мегаватами енергій.
Умиваються квартали.
Сивий орле гостроокий,
Заспівай про нашу велич!
Світ чарівний і глибокий
Нам даровано, мов келих.
Спий із нього для натхнення,
Як годиться для авара,
Та й співай собі, як неня
Лице було порепане.
В’їдався в очі піт.
Я хвацько правив гребкою —
Колгоспник в десять літ.
В кальсонах з бригадира,—
Аби не без штанів,—
Зоря моя ходила
Випускникам останнього набору Оде
ської спецшколи ВПС, із лав якої
вийшли льотчики-космонавти СРСР
Георгій Добровольський та Георгій
Шонін
Відкриваються знову ворота,
Грає збір на корнеті сурмач.
Хрущав граніт на щелепах дробарки.
Спливав Печерськ у банях-цибухах.
По зміні я виходив з кочегарки,
І ранок в небо співом вибухав.
І вже асфальтом до моста Патона,
Ще тепла від молочної роси,
Котилася ріка мого бетону