Мозолевський Борис
Втечу на Кальміус, на Кальчик, на Міус,
У шахти, у могили, в урожаї.
Чи хто моливсь, як я тобі молюсь?
А ти мою молитву зневажаєш…
І ось утік. Гасаю по степах.
На Кальміусі смажусь щонеділі.
Дорогами і стернями пропах.
Ця історія туманна.
В ній то зустріч, то розлука.
Ця історія у серці
Відцвітала й знов цвіла.
В ній злилися — не розняти! —
Щастя й радість, біль і мука,
Тільки що ж мені робити? —
Ця історія була.
Тихо як — ні шелесту, ні сплеску!
Світло як — в душі і навкруги!
Я чекав, і ось воно воскресло,
Повінню зламавши береги.
Світ світає? Зацвітає вишня?
Я з тобою — спи, кохана, спи.
Як воно таке із нами вийшло
Громи на південь відгриміли.
Із Громоклії п’ють воли.
Ми так багато не зуміли!
Ми так багато не змогли!
Чи ти простиш за це нас, люде,
Чи покараєш забуттям?
А вже ж можливості не буде
Ще б книгу книг створити у безсонні,
Іще б одну відкрити пектораль.
А та, що ходить з гострою косою,
Колись прийде і скаже: “Помирай”.
І все. І край. Нічим,не ублагати.
Не знайдеш для амністії підстав.
Не скажеш, що не встиг ще докохати,
Чи знав тоді, лаштуючись в дорогу,
Як гірко віддзеркаляться в мені
Черлені ліхтарі Кривого Рога,
Твоя печальна постать при вікні?
А криворізьке небо вирувало,
Млоїлося і шерхло у димах.
Які світи мені ти дарувала
Чингізові Айтматову
Літній день починається щебетом.
Тануть в білім серпанку горби.
Щоб у мандрах далеких не щезнути,
Виріж костур собі із верби.
І коли просвистить під тобою
От і літо пройшло,
Відгуло, відпалало.
Тихо світиться тло,
Тільки цього замало.
Все, що збутись могло,
Наче лист п’ятипалий,
Мені в руки лягло.
Синьооко зітхали озера.
На лататті тремтіла роса.
Сосни пружні підносили жерла
І текли в молоді небеса.
Синьооко безодня зітхала,
Ту зелену сотаючи рунь…
Подивись мені в очі, кохана,
Шалений лет — і потяг проминув
Кривого Рога димарі червоні.
Вони услід рвонулись, наче коні,
І стали. Й попливли у далину.
І знову лет — крізь відстані, крізь ніч,
Крізь кіммерійство, скіфство, половецтво,
І потяг мчить, немов стріла ловецька,
Високе небо дихало в пульсарах,
Степи текли повільно, як псалом,
її по-скіфськи звали Майосара,
Що значить: Юнка з Місячним Чолом.
Та що — чоло і що — вишневі губи,
Коли з дитинства кинута в гарем.
Коли прийшли під ранок душогуби.
Коров’як на могилі і тирса.
Над могилою небо як дзвін.
Щирим золотом степ цей світився,
Казанами і чашами цвів.
Здавна тут не любили халтури
Ні в пророцтвах, ні в справах земних
Мчали степом підпалені хури