Oleksander Dowbak
Розбурхані води глибоких морів –
Очі в неї.
Навіщо побачив? Навіщо зустрів
Їх вир у своїй одіссеї?!
Я оголошував їй війну, і слав послів,
Дарунки з Ганзеї…
Я перестрів тебе на твоїй стежці долі
І викрав мов розбійник і поволік
В неволю,
З тих пір
часу минуло багато - втратив лік.
Просипалось вдосталь солі,
Коли придивишся та прислухаєшся, то не заперечиш:
Світ влаштовано предивно і прегарно;
Хоч це захоплення лапідарно
важко розпізнати в моїм бурмотінні старечім,
Схожім на лайку в буцигарнях.
І ми не свіжі, щойно з печі,
Все точно так, як стверджують підручники з фізики:
Власною гравітацією здатен
Кожен з нас
Хоч, на жаль, інколи з запізненням,
Викривляти
довкола себе простір і час,
Доживаємо віку,
доношуємо тіла
І відчуваємо щодня
все чіткіше
Як відшаровується від тіла душа,
Зсередини. Рухає скрині-саркофагу віко,
Колись Гавриїл був янгол, а тепер поштар;
Його знайшли в полі непритомним. Відігріли.
Дали роботу. Зробили посвідку, поставили штамп
І визначили обшар
Куди листи з газетами носити. І підозріле
Минуле пілота ВПС вкрив шар фарб
Марконі тут залишив батькове радіо,
Едісон – братові лампи,
Бізонячі шкури - від Натті Бампо…
В цього закамарку крихітний радіус,
Не раз пом’ятий бампер.
Є дещо, вочевидь, пам’яттю вкрадене,
За цупкими завісами важких гардин
Мов за пекельним парканом чи райським тином
Мляво, понуро і, як видається згори
доволі картинно
Давно живемо у власних хатинах
як павуки в плетиві своїх павутин,
У нашім Львові в околицях
двох катедр,
Ab ovo по-своєму католицьких,
Кожна як дренажний катетер
З надміру душі в порожнини тіл.
Все за затвердженими протоколами
Якось нас встигли не одомашнити, а приручити,
Умовили сісти на ланц, змінити імена на клички…
Навчитись
Розкладати совість і розум на різні полички.
Та раптом над нами перестають ворожити
І прояснілі обрії нас геть спантеличать:
І янголи на небесах не дали собі з нами ради,
А турбувати Бога за таких дрібниць було їм зась.
Все спинилось на стадії оглядин,
Мабуть,
В тривимірнім світі в триєдиного Бога є ще четверта іпостась.
І з них котрась
Посеред ночі і буревію
Виють вовки свою Пісню Пісень,
Плаче душа і тіло мертвіє,
а Місяць жовтіє
Мов випав мідяк
з дирявих кишень: