Неоніла Володимирівна Гуменюк
Ті почуття, що про кохання?
Але я знаю, слів не треба,
Лише поглянути на тебе
І ти в очах моїх читаєш
Все, що тобі сказати маю.
2017 р.
Стали гілочки біленькі,
Але ж це не цвіт квітує,
Бо зимонька хазяйнує.
То ж розсипала сніжинки
На черешні та ялинці,
На дубочку і калині,
Просякнуті усі сонцями
Летіли і летіли з неба
Й намистом обвивали трави.
В обнімку так вони з росою
Росли собі та зеленіли
І стали щільною стіною,Погойдувались лиш несміло
Бо теплої купелі прагне усе:
Чорноземи, квіти, трава і дерева,
Волога життя із собою несе.
Без неї і хліб не родитиме в полі,
Посохнуть листочки в садах на гіллі.
Як сонця й води буде завжди доволі,
Ти дзвени, дзвени-співай,
Нехай пісня-диворгай
Пролунає на весь край.
Про небачену красу,
Довгу дівчини косу,
Про ромашок очі жовті,
Ми життям вам завдячуєм, рідні,
Прокидаєтесь ви на зорі
Й у турботах проводите всі дні.
Все про діточок дбаєте ви,Щоби були успішні й здорові,
Зігріваєте ви їх любов"ю,
Прагнете, щоби були Людьми.
Так давно вже ніхто вас не косить.
Біль і тугу мою заглушіть,
Все єство миру й злагоди просить.
І під сонцем, дощем, на вітрах
Всеньке літечко ви зеленійте,
Я пройдуся босоніж по вас,
Цілувались в зеленій траві,
Вони були безмежно щасливими,
Про кохання співали пісні.
От би людям усім в них навчитися
Трепетних почуттів без журби,
Увесь вік вірно й ніжно любитися,
Гарно пахло дитинство моє.
Із селом я розлучена долею,
Бо життя вже так склалось.Та є
Завжди місце на грядці й у серденьку
Для тих квітів чудових таких.
Вони сяють для мене веселкою
Нахилила віти,
Обсипає сніг із неї
Сильний зимний вітер.
Та гойдає вона ними,
Крилами неначе,
А сніжок летить донизу,
Вітрисько собі гуляє
І ноту високу бере,Бо ж гарно отак співає.
Уміє веселої він,
Щоби усіх в лісі потішить,
Сумний чути іноді спів,
А є й такий, що заколише.
І дістань з неба зорі кохання,
Хлюпай ласки тих сонячних злив
Та купай мене в них аж до рання.
Захисти своїм дужим крилом
Від пересудів, ока лихого,
Від пліток та від зайвих розмов,
