Неоніла Володимирівна Гуменюк
Ти солодким поцілунком
Вуст торкнулася ледь-ледь.
Ніби й справді меду трішки
Пригубила я у лісі.
Як дурманить отой мед.
Бо, здається я сп"яніла,
А моє серце сповнене любов"ю,
Пора в житті настала золота
Та дихання відкрилось друге знову.
Я відчуваю сили у собі
Творити й жити, а не існувати,
Добро та радість й щастя дарувати.
І жовті вони у ромашки,
А у волошки такі сині-сині,
Фіолетові ще у фіалки.
А бузкового кольору очі в дзвіночків
Та у півників тих, що край поля.
Наче хвиля морська - мої очі,
Костуром усюди стука:
Чи земля вже снігом вкрита,
Чи міцна на річці крига,
Чи кожухи є у кленів,
Чи нема галяв зелених.
Все ретельно перевірить,
Молода, вродлива, статна
Та усміхнена, як завжди,
З печі пироги виймала.
Свіжі, теплі та рум"яні,
Припрошала всіх до столу.
Дні щасливі пригадались
Високій-високій
Хтось сховавсь.Напевне
Від лихого ока.
Бо іще літає
Розбійник-шуліка
І все виглядає
І теплиться добро у серці,
Але на душу смуток ліг
Та так пече, неначе перцем.
Чому заплакана душа?
Напевне біль її торкнувся.
Як знати, що тебе втіша,
З-під снігу визирає.
Давно-давно чека на мене
Хатина в лісі скраю.
Тут я росла, зустріла юність,
Спроби перші пера.
Нині вона дивиться сумно
Зелені були вчора,
А нині ось знайдеш ти
Рожеві та червоні.
Їх сонце цілувало
І слід свій залишило,
Щоб ти і я зірвали
Любов"ю ділитись і смутком,
Разом усі ночі і дні
Та доленьки бути дарунком.
На себе узяти твій біль,
Переживання й тривоги,
А на столі хліб і сіль
Ромашки біленькі, дзвіночки бузкові,
Ще й колосочки тугі золотаві
Вплелися в яскравий вінок обжинковий.
Врожай уже зібрано.Будемо з хлібом,
Вродили на славу жита й пшениці.
Ми хлібороби із прадіда-діда,
Журавлики теж відчували втому,
Лелеченьки долали довгий шлях,
Усі птахи верталися додому.
З країв далеких та й до своїх гнізд,
До рідної землі, що їх зростила.
Триває так уже багато літ,
