Неоніла Володимирівна Гуменюк
Осінь розкидає скрізь
Та бере високу ноту
На тонесенькій струні
Срібній бабиного літа,
Чуєш дивний її звук?
Пролітає він над світом
Словом звучить поетичним,
Відображає, читачу повір,
Життя моє праведне й грішне.
Бо кожен вірш - то частинка його,
Фрагмент автобіографічний.
А помислів та почуттів що не крок
Весна втирає сльози:
-Ти не сумуй, подружко,
Уже нема морозів.
То ж плакати не треба,Вологи й так немало,
Он Сонечко із Неба
Вже Промінці послало
Та не на кожну сядуть вони з них.
Там, де добро панує, ці крилатії
Гніздитимуться й лелечат своїх
Виводитимуть і навчать літати,
Як вернуться до рідної землі,
То обов"язково на цій хаті
Кутя багата,Бо разом з нею
Всіх страв дванадцять.
Ну, а Маланка
Та й на вечерю
Приготувала
Кутю вже щедру.
Білої хризантеми цвіт,
Їй не страшні вітри холодні,
Щоденно дивиться на світ
Щиро, усміхнено і ніжно,
Відкрита всім її душа.
Приносить нам приємну свіжість
Ти солодким поцілунком
Вуст торкнулася ледь-ледь.
Ніби й справді меду трішки
Пригубила я у лісі.
Як дурманить отой мед.
Бо, здається я сп"яніла,
І теплиться добро у серці,
Але на душу смуток ліг
Та так пече, неначе перцем.
Чому заплакана душа?
Напевне біль її торкнувся.
Як знати, що тебе втіша,
І дістань з неба зорі кохання,
Хлюпай ласки тих сонячних злив
Та купай мене в них аж до рання.
Захисти своїм дужим крилом
Від пересудів, ока лихого,
Від пліток та від зайвих розмов,
Пречудову пісню весняну,
Тепер теплому літу зеленому
Кучерявії віти махають.
І маленькі листочки, мов бантики
Прикрашають їм довгі коси,
А хустинки, розшиті багрянцем
Багрянцем сяють маків пелюсточки
Та чути жайвора вгорі чудовий спів
І крилечка тріпочуть, мов листочки.
Донизу небо кида бірюзу,
Яка вкриває васильки-волошки,
Рясну пустити може ще сльозу
Не на жарт.І не сама.
Вітер свище, завива,
Чи то плаче чи співа.
Завірюха-заметіль
Сипле снігом звідусіль,
Що не видно і за крок