Неоніла Гуменюк
Холодна там роса,
Додолу нахилилась
Вербиченьки коса.
Вночі сюди приходив
Легенький морозець
І в озеречку воду
Вода така чиста, студена.
Влітку у спеку воно,
Ніби оазис в пустелі.
Всі поспішають сюди:
Звірі й птахи, подорожні.
Хоч раз скуштувавши води,
Зозуленька відлічує роки.
Всім матерям нехай дає Всевишній
Здоров"ячка міцного на віки.
Хай сонечком для кожного з нас світять,
Ромашками в некошеній траві,
Літо коней поганяє.
Ті ступають крок за кроком,
Де ромашки жовтоокі,
Де вогнями маки квітнуть
І роздмухує їх вітер,
Де волошечок блакить
чаєчки біленькі крила,
Ромашок білі пелюстки.
У білому вся наречена,
Приходять іноді й до мене
І віршів білих теж рядки.
2015 р.
Та розправляє крила-почуття.
Ми як голуб з голубкою воркочем,
Хоч промайнуло уже пів життя.
Ти теплих слів для мене не жалієш,
Кажеш, що й досі любиш як колись.
В моїй душі кохання теж зоріє,
Так тихо-тихо підійшла.
-Як ти там, доню? - запитала,
Легко торкнулася плеча.
Дивилася на мене ніжно,
Ми ж так не бачились давно,
Вже літ багато відпливло,
В темному густому лісі,
А як його хто розбудить,
То й шукати вихід буде.
Якщо знайде, то гуляє,
Горем всюди вибухає,
Кривдою зловісно бродить.
Сріблястая ниточка.
Це в сонечку купається
Та й бабине літечко.
Тремтить-тремтить зелений лист,
Із вітерцем шепочеться.
Іще далеко падолист
І смуток душу огорта.
Як усміхнешся, милий друже,
То й забуваю про літа.
Що вже мина життєве літо
Й до осені всього лиш крок.
Вертає у юність його аромат,
Коли ми щасливі під ним зустрічались,
П"янив отой запах закоханих нас.
І поринали в кохання обоє,
Забувши, що може хтось бачити нас.
О!Як було добре тоді нам з тобою,
Ранньою весною, як зійдуть сніги.
Але попрошу всіх, не будьте жорстокі,
Не треба деревцям боляче робить.
Коли напилися соку ви смачного,
Замазайе ранку, заживе скоріш,
Бо іще прийдете до деревця цього,Воно ж пригощати вже не буде більш.
