Неоніла Гуменюк
Так кажуть в народі, погоджуюсь з цим.
Якщо досягти чогось комусь вдасться,
Це ним заплановано. більше ніким.
А коли хтось руки чомусь опускає,
Не прагне іти все вперед і вперед,
То щастя і справді він так й не зазнає,
Який вступатиме скоро в свої права,
Щоки рум"янитиме яблукам зеленим
Й завершуватиме він іще й жнива.
Зелен-отави покосить устигне,Розсипле, як намисто вранці роси,
Роздмухає вогонь на горобині
І зустрічатиме уже красуню-осінь.
Замінили ви маму і тата,
Коли ми першачки-школярі
Прийшли в школу знання здобувати.
Ви терплячими дуже були,
На "чому" наші відповідали
І пояснювали як могли
Що гойда мене стільки літ.
Чи далеко я буду чи близько,
На тобі лиш зійшовся світ
Клином.Краю ти серцю милий,
Скільки пройдено вже доріг.
Лиш тоді набираюсь сили,
Двері своїх володінь.
Шати багряні навкруг розстелила,
Вітру сказала:"Спочинь".
Бабиним літом срібно-прозорим
Вже поснувала гаї.
Поле велике таке й неозоре
І я засинала під неї щораз.
Та скупана була постійно в любові,
У ніжності хвилях, теплі її ласк.
Коли ж прокидалась - мов сонце зоріла
Усмішка привітна та щира її.
І де б не була я, вона мене гріла
Кригою, мов ковдрою укрившись
І верба дрімає, похилившись,
Лиш тихенько щось шепоче вітер.
Мабуть колискової співає
Чи розповіда цікаву казку
Та сніжок легесенько кружляє.
Листя в траву опада,
Та спину ще гріє на сонечку
Старезна розлога верба.
Дупло величеньке у стовбурі,
Кора вже потріскана вся,
Узимку знаходять там схованку
Над квітами, нектар збирала
Усеньку весну й літечко.
Трудилася ж бо недаремно
І назбирала стільки меду,
Що для усіх нас вистачить:
Для діточок і для дорослих,
Землю-матінку вкрили сніжинки,
Падали й на беріз гілочки
І на вії красуні-ялинки.
Посріблили кожушок сосни,
Дубу й кленові шапки пухнасті.
Ті сніжиночки - діти зими -
Хоч зморшками пооране чоло.
Ростуть онуки і дорослі діти,
А старості немов би й не було.
Летять роки, як птахи перелітні
Кудись удалеч, їх не зупинить,
В душі звучать пісні та радість світла.
Де в юності часто бувала не раз.
Приємні ті дні не забуду ніколи,
Хоча вже давно промайнув отой час,
Ці квіти чудові у пам"яті й досі
І в серці цвітуть жовтооко вони,
Та й у житті все постійно ворожать
