Неоніла Гуменюк
Сипле Покрова з дерев
Й у танці кружляє так молодо,
Красою за душу бере.
Літечко. бабине літечко
Тонесеньку пряжу снує
І крізь сріблястеє ситечко
Щиро усміхається тобі
Ясне-ясне, тепле-тепле сонце,
Що високо в небі голубім.
Ніби каже:"Швидше прокидайся,
Бо чекає так багато справ,
Виконати їх ти намагайся."
Хлюпають, хлюпають хвилі тепла,
Заворожили вони душу й серце,
Любов моя теж їх в полон узяла.
Я бачу їх вдень, уночі в них дивлюся,
Намилуватись не можу ніяк,
Нектару кохання із них я нап"юся,
Розкрилена піснями
У синю даль лечу
Із віршами-птахами
Крізь сонце і тумани
Й мереживо дощу.
Неначе ластів"ята,
Ронить журбу свою соком-сльозою.
Бо розтинають сокирою груди
І сік - її кров цідять жадібні люди.
Ніхто її горем і не перейметься,
Як птахом пораненим серденько б"ється,
Плаче так гірко, тріпоче й тріпоче,
Сховавшись за старі дуби,
Ромашкове ж барвисте літо
Іще приходить у сади.
Але увечері прозябши,Жовтавим листячком тремтить,Відходить, із собою взявши
Неба бездонного блакить.
Запах суниць теж забирає,Ховає журавлиний ключ,Сестричку-осінь привітає
Понад ставом, понад вербами
Пролітала пара лебедів.
Як в люстерко в плесо чистеє
Вони двоє задивилися
Та й на своє відображення,
Він - Вона у ньому красені.
Тріпочуть золотавим листям,
Про щось шепочуться із вітром
Та нахиляють коси-віти
І ними візьмуться гойдати,
А хто їх буде заплітати?
Матінка-осінь тим берізкам
Сніг розтопив, підсніжник розбудив
І Сонце по весняному вже світить,
На світі й не таких буває див.
Ще Зимонька повернеться з Морозом
Та Вітром сильним, снігу вкине рясно.
Але серед зими - весняне диво -
Тихо-тихо травами.
Десь дістане дзьобом довгим
Любим лелечатонькам
Жирних жучків. жовтих жабок.
Малим мало й мало.
Щоб здоровими зростали.
Краю журавлиний,
Пригорнуся серцем
Я до України.
Краю барвінковий
Рідний мій Подільський,
Краю калиновий,
Зробились жовті із зелених,
Намистечко у кілька низок
Калина береже для мене.
Осінь художниця з мольбертом
До лісу стежкою крокує,
Дарує золоті мережки
